Читаю на сайті «Вільного Ідель-Уралу»: «Батьки цього хлопця з Татарстану дали йому звичайне ім’я — Айдар. Але психічне здоров’я Айдара порушилося ще дитинстві, а потім, під впливом імперської та комуністичної пропаганди, він виріс повним психопатом. Досягнувши повноліття, Айдар змінив свої дані та став Феліксом Едмундовичем Дзержинським 1989 року народження. На честь одного з ватажків більшовицьких катів за часів Великого Терору, який здійснювала радянська влада».

А гауляйтери республік Поволжя думають, що їх мине така доля? Хіба Москва залишила живими півдесятка тих гауляйтерів, які заправляли Донбасом під час війни і багато знали про всі військові злочини? Зараз у кожного гауляйтера кожної республіки і кожного регіону РФ — руки в крові по плечі, а не по лікоть. Москві хіба потрібно, щоб хоч хтось із них колись заговорив, навіть теоретично? Усі будуть винищені.

А гауляйтери республік Поволжя думають, що їх мине така доля? Хіба Москва залишила живими півдесятка тих гауляйтерів, які заправляли Донбасом під час війни і багато знали про всі військові злочини? Зараз у кожного гауляйтера кожної республіки і кожного регіону РФ — руки в крові по плечі, а не по лікоть. Москві хіба потрібно, щоб хоч хтось із них колись заговорив, навіть теоретично? Усі будуть винищені.

Потреба ідентичності полягає у прагненні (свідомому чи несвідомому) користуватися у будь-якій ситуації спілкування «своєю» мовою, природно засвоєною в роки життя. Таку мову називають материнською, або рідною (останній термін може мати й інші значення). Граничний випадок задоволення потреби ідентичності — одномовність. Навіть якщо у людини більше однієї материнської мови (наприклад, якщо батьки говорять різними мовами або дитина виховується нянею, яка говорить не тією мовою, що батьки), абсолютної рівності мов не буває, і завжди у людини якась мова стає першою, а якась другою [Edwards, 1994, с. 3].

Юнг сказав, що історія повториться, бо «росіяни вже зачаровані демоном влади».

Він також передбачав три елементи трансформації до нової версії нацизму:

Все життя нам навіюють, що від нас нічого не залежить, що всі рішення вже ухвалено за нас «нагорі» — начальством, якому видніше. Що більше Росія скочується в тоталітаризм — то голосніше нас переконують, що громадянам зовсім не обов’язково брати участь в управлінні державою, впливати на політиків, знати, на що витрачаються трильйони бюджетних рублів.

Держдума розгляне законопроект, який зобов’яже підприємців у Росії оформляти вивіски російською мовою. Спочатку це, а потім і будь-які інші мови у вивісках заборонять. Було ж уже.

Залишилося заборонити такі слова:

Звісно, злякалися! Таджики злякалися. Зрозуміло, вони розуміють і передбачають можливі ексцеси. Пояснення причин паралізуючого страху зрозуміле й інтелектуалам, і примітивам. Таке навіть біологічно доходить, як до переляканого собаки, на очах у якого господар показово відшмагав ременем собаку-ляльку за завдану шкоду — живий собака скромненько відповзає вбік і про всяк випадок підтискає хвіст. Прошу не ображатись на порівняння з собакою — просто приклад дуже показовий. Та всі ми зараз у становищі цього слухняного собаки — нам показують, що з нами може статися, і ми смиренно мотаємо на вус.

Про трагедію в «Крокус-сіті» сказано вже стільки, що можна знайти версію того, що відбувається, на будь-який смак, для найдосвідченішого (навіть перекрученого) любителя політичних інтриг: тут і різні теорії змови; й авторитетні, аргументовані за найвищим розрядом, версії наймодніших експертів-політологів; і буйним квітом аналітичні виступи колишніх військових і спецслужбистів різних країн світу з різних політичних таборів.

Намагатися щось додати від себе в такій ситуації було б надзвичайно самовпевнено й нескромно — ну, хто я такий, щоб тягатися з маститими, досвідченими в хитросплетіннях геополітики заслуженими мужами? Може, краще промовчати?

Прошу мене пробачити, але не втримався… Вставлю і свої п’ять копійок, максимально лаконічно, не претендуючи на винятковість і оригінальність. Просто особисті рефлексії на цю тему та деякі історичні паралелі, що напрошуються…

Ну наприклад…

У 1986 році кількість казахів і росіян у Казахстані була однаковою.

Вже через 10 років казахів було вдвічі більше, ніж росіян — можемо списати ці зміни на еміграцію росіян до Росії, однак багато казахів теж емігрували до Росії.

Мене зворушив мешканець населеного пункту Тьоткіно, який перечулено, з душевним болем демонструє та коментує руйнування та втрати, яких зазнав унаслідок звільнення, як він каже, «хохлами» цього населеного пункту на території Білгородської народної республіки.

Гауляйтери республік Ідель-Уралу, які розповідають нашим народам пишномовні промови про «захист росіян», активно «вітали» нас із десятирічним ювілеєм, коли імперія втягнула наші республіки у дуже велику війну.

Перша жертва російської військової агресії — Сергій Кокурін. Прапорщик військово-топографічної служби ЗСУ. Народився 01.01.1978 року в Сімферополі, вважав себе РОСІЯНИНОМ. Сергій не зрадив присяги та служив Україні до кінця.

Скільки витрачає на війну середньостатистичний громадянин? Адже ми щодня розплачуємося за вторгнення до сусідньої країни: купуємо товари, що подорожчали, оплачуємо комунальні послуги за вирослими тарифами, не отримуємо нормальних послуг у лікарні, користуємося розбитими дорогами, ходимо неосвітленими вулицями…

Ну, з українцями це зрозуміло! Їм діватися нікуди: або знищать їхню країну з ними разом, або «доручать» третьорядну роль допоміжного народу в Російській імперії — на півночах нафту качати чи за тридев’ять земель на війні гинуть, захищаючи «рубежі батьківщини». Вибір, як то кажуть, той ще! Наш он, один ідейний фашист, Лев Вершинін, просто все роз’яснив: війна, щоб убити якнайбільше українців дітородного віку і звести український стрижень — волелюбність і свавілля. Вони, негідники, завжди намагалися відкрутитися від підпорядкування — від кріпосного права, від колгоспів, від совєтів. Упиралися, хитрували, тікали, воювали… Як писав Едуард Багрицький: «Раніше йшли ми до запорожців, а тепер до бандитів!» Це він про 20-ті роки минулого століття писав, характеризуючи опір «хохлів» більшовицькій окупації.

Якийсь аналог Хабірова, який нацьковує татар і башкортів підконтрольної йому республіки за завданням Москви. А обіцянка послати мільйонні армії проти Єгипту (на радість тій же Москві, що чекає ще більшої дестабілізації регіону) — не що інше, як аналогічна спроба Хабірова обігнати інших московських ставлеників у кількостях поставленого гарматного м’яса для імперських воєн Кремля.

Абій Ахмед Алі відомий світу як прем’єр-міністр Федеральної Демократичної Республіки Ефіопія та лідер Ефіопського революційного демократичного фронту (EPRDF).