Мовна політика у світі

Потреба ідентичності полягає у прагненні (свідомому чи несвідомому) користуватися у будь-якій ситуації спілкування «своєю» мовою, природно засвоєною в роки життя. Таку мову називають материнською, або рідною (останній термін може мати й інші значення). Граничний випадок задоволення потреби ідентичності — одномовність. Навіть якщо у людини більше однієї материнської мови (наприклад, якщо батьки говорять різними мовами або дитина виховується нянею, яка говорить не тією мовою, що батьки), абсолютної рівності мов не буває, і завжди у людини якась мова стає першою, а якась другою [Edwards, 1994, с. 3].

Поняття материнської мови має чітко виражений соціальний сенс. Найчастіше материнська мова — це мова свого етносу, своєї культури. Користування «чужою» мовою легко пов’язується з відчуттям етнічної, культурної, а часто й соціальної неповноцінності. Звичайно, можливий і компенсуючий чинник — відчуття особливої престижності «чужої» мови, скажімо, англійської чи російської. Багато дослідників відзначають поширення у громадській думці США уявлення про одномовність (насамперед ідеться про англійську мову) як властивість культурних і заможних людей і про зв’язок двомовності з бідністю та відсталістю [Garcia, 1995, с. 142, 145-146; Loveday, 1982, c. 8; Skutnabb-Kangas, 1983, c. 66; Tollefson, 1991, c. 12; Edwards, 1994, c. 4].

У СРСР російська мова офіційно стала державною для всієї країни лише наприкінці її існування — з квітня 1990 року, тобто тоді, коли її роль стали в низці республік СРСР ставити під сумнів.

Вимирання мов у світі пов’язане не так із загибеллю, скільки з асиміляцією їх носіїв. Такі мови проходять усі стадії шляху від одномовності як володіння мовою свого етносу через двомовність до одномовності як володіння мовою, яка раніше була чужою. Передостанній етап перед вимиранням — ситуація «мовного гетто», коли мову ще пам’ятають і іноді розмовляють нею з нечисленними одноплемінниками, але можливості вільного її використання вкрай обмежені [Laponce, 1987, с. 42].

Стійкість мови залежить від багатьох причин, серед яких і кількість носіїв, їх культурна орієнтація, і мовна політика в державі.

Передбачити долю якоїсь малої мови часто буває важко.

Чинники, що сприяють її збереженню, можуть бути несподіваними. Наприклад, зазначають «мотив бабусі»: жінки, не говорячи мовою свого етносу з дітьми, починають говорити нею з онуками: «Чи не є ця “бабуся” якоюсь постійною соціальною функцією в мовній спільноті, незалежно від покоління?»

[Вахтін, 2001, с. 284].

Процес зміни мови за будь-якої мовної політики ніколи не буває цілком добровільним. Тобто всі імперські байки про те, що люди просто не хочуть знати рідну мову — це лише напівправда чи постправда. Їх змушують не хотіти, насаджують таке ставлення за допомогою мовної держполітики. Це стосується і переходу від одномовності до двомовності, і до наступного переходу від двомовності до одномовності як володіння вже іншою мовою. Навіть якщо немає адміністративних заходів, тиск чинить економічна, політична, культурна ситуація в країні [Skutnabb-Kangas, 1983, с. 66 67).

Але втрата материнської мови може розглядатися тим чи іншим етносом як явище нехай вимушене, але яке має переваги. Виникає конфлікт, охарактеризований одним із

ірландських лінгвістів: те, що добре для мов загалом, може бути погано для їх носіїв як індивідів, особливо з погляду матеріального благополуччя [Ahlqvist, 1993, з. 16]. Як зазначає Дж. Едвардс, для багатьох народів існує хвороблива дилема: або втратити мову, або жити відсталим сільським життям, у яке їх заганяє статус підлеглого імперіям народу. [Edwards, 1994, с. 107).

Статус двомовного населення, а також державна політика щодо нього можуть варіювати, але певна його нерівність з одномовними носіями панівної мови може відчуватись і створювати потенційно конфліктну ситуацію.

Наприклад, в СРСР і росіяни, і російськомовні за рідкісними винятками (наприклад, дуже однорідної в мовному відношенні Вірменії) не володіли мовами меншин. Ця ситуація

зберігається й у Росії. Однак тим, у кого материнська мова була іншою, доводилося жертвувати або потребою ідентичності, або потребою порозуміння.

Обидві категорії за радянських часів обчислювалися мільйонами, але ситуація не була симетричною. Потребою взаєморозуміння зазвичай жертвували несвідомо, не розширюючи соціальні зв’язки (втім, у Прибалтиці іноді свідомо відмовлялися говорити російською навіть ціною втрати у вигоді, наприклад, продавці).

Потребою ж ідентичності жертвували свідомо. Можливе нав’язане окупантом відчуття етнічної та мовної неповноцінності компенсувалося нібито престижністю російської мови та штучно створеними державою можливостями просування за її знання. Поки для масової свідомості існування єдиного СРСР здавалося самозрозумілим, засвоєння російської мови приймалося «мовчазною більшістю» як і не найкраща, то, принаймні, природна ситуація.

Але в епоху перебудови приховане державою невдоволення у сфері мови вийшло назовні. «Мови в контакті легко робляться мовами у конфлікті» [Edwards, 1994, c. 89).

У царській Росії жорстка асиміляторська політика (особливо сувора в «ліберальне» царювання Олександра II — Емський указ, Валуєвський циркуляр) проводилася і щодо мов із великою кількістю носіїв, нерідко ці носії мали розвинену національну самосвідомість. Тому вона викликала особливе невдоволення. Втім, цієї жорсткої політики дотримувалися там, де імперія особливо боялася спроб деколонізації (Польща, частково Прибалтика і Закавказзя, Україна, Білорусь). Щодо «інородців» Центральної Азії чи Сибіру не ставилося питання їх мовної асиміляції, оскільки вважалося, що вони ще «не доросли» до цього.

Народний комісаріат національностей на чолі з Й. В. Сталіним, який писав у 1918 році:

«Жодної обов’язкової “державної” мови — ні в судочинстві, ні в школі! Кожна область вибирає ту мову або ті мови, які відповідають складу населення зазначеної області, причому дотримується повна рівноправність мов як меншин, так і більшості в усіх суспільних та політичних установах» [Сталін, т. 4, с. 70].

А партійний діяч Г. Ф. Гринько вважав неприпустимим насадження російської мови в армії та вимагав, щоб російські комуністи, які працювали в національних районах, добровільно відмовилися від російської мови, оскільки «пролетаріат у галузі національного питання має бути готовий до найбільшої самопожертви» [Національні моменти…, 1923, с. 40].

Було вжито заходів для перекладу діловодства, судочинства з російської мови мовами меншин, поширення національних шкіл тощо.

Така політика, звісно, була реакцією на ненависну багатьом асиміляторську царську політику. Ідеї рівності мов та спрямованої на її досягнення мовної політики підтримувались і російськими комуністами, і ліво налаштованими інтелігентами в національних республіках, і навіть частиною інтелігентів, які не які приймали радянський курс загалом. Наприклад, емігрант Н. С. Трубецькой у 1925 схвалював «відмову від русифікаторства, органічно чужого історичної стихії Росії» [Трубецькой, 1991, с. 68].

Найбільший лінгвіст Є. Д. Поліванов зазначав, що у студентів-комуністів із національних республік «у процесі навчання мовне мислення рідною мовою не брало участі» [Поліванов, 1927, с. 114].

Навчальні предмети вони засвоювали російською мовою, а материнською мовою користувалися лише побутовому рівні, прагнучи читати Маркса і Пушкіна мовою свого народу. Рівень володіння російською серед неросійського населення був невисокий.

У другій половині 30-х стався поворот у мовній політиці СРСР. Й. В. Сталін тепер обрав курс на прискорену русифікацію, багато в чому на повернення до царської політики, хоча офіційні гасла рівноправності мов не змінилися. Латинські алфавіти для мов народів СРСР були замінені на кириличні, при цьому низка мов втратила писемність. Проте інерція колишньої політики частково зберігалася, особливо у 40-50-ті роки.

Максимуму русифікація досягла за М. С. Хрущова, який вважав, що з просуванням до комунізму повинні відмирати всілякі відмінності, зокрема мовні; наприкінці 50-х – на початку 60-х вже майже не велась освіта мовами меншин (виключаючи лише мови союзних республік).

Перехід від одномовності до вимушеної двомовності — дуже болісний процес, особливо якщо люди, які не залишали місце проживання, змушені використовувати мову, яка раніше не мала для них престижу. Страждають і потреба ідентичності (не завжди можна говорити материнською мовою), і потреба взаєморозуміння (нова панівна мова найчастіше легко не засвоюється, особливо середнім і старшим поколіннями).

Виходів може бути чотири:

– пожертвувати потребою ідентичності та перейти на іншу мову, зберігаючи материнську мову в сім’ї та в межах земляцтва;

– пожертвувати потребою взаєморозуміння, відмовившись від соціальної активності та замкнувшись у національній громаді;

– зберегти обидві потреби ціною від’їзду туди, де всі говорять звичною мовою;

– боротися за нову зміну державних кордонів чи хоча б за рівноправність своєї мови.

На відміну з інших нових держав, у Росії звуження сфер використання російської мови та розвитку («відродження», як говорили) малих мов загалом не сталося. На початку 90-х років національно орієнтовані інтелігенти, наприклад, із Калмикії могли мріяти, що вони будуть говорити тільки по-калмицьки між собою й англійською при зносинах із зовнішнім світом, не використовуючи російську чи залишаючи за нею роль третьої мови. Але вже до середини 90-х років відновився процес наступу російської мови на малі мови. Щоправда, порівняно з

радянським часом дещо зросли показники, які свідчать про освіту мовами меншин. Однак якщо за радянських часів використання цих мов підтримувалося (нерідко штучно) державою, то зараз, крім того, що набули чинності закони ринку, які взагалі, як правило, сприяють задоволенню потреби взаєморозуміння, зменшенню мовної різноманітності та поширенню великих мов, то ще й сама державна політика спрямована на етноцид і лінгвоцид, тому значні засоби йдуть на підтримку статусу економічної та політичної непривабливості національних мов.

Велика частина тексту — цитати російського комуніста В. М. Алпатова, які були трохи видозмінені редакцією «Вільного Ідель-Уралу» для очищення від імперіалістичної та шовіністичної пропаганди, якої він дотримувався. Але якщо цікаво прочитати в оригіналі, його робота тут.