«Браві корейські новобранці проходять навчання на російській землі», — приблизно так звучать рапорти офіційних російських ЗМІ з приводу військового контингенту, який прибуває з «братньої» КНДР. Мілблогери більше пишуть, як гості «через пхеньянівський колючий дріт» здорово підсіли на інтернет без обмежень і особливо на порнуху без кордонів. Виявляється, у КНДР теж є секс, і солдати Кім Чен Ина не залізні.

Весь світ поринув у тупе очікування…

Російська армія в Україні йде у наступ. Темпи мінімальні, але прогрес відзначається — кілометри, іноді навіть сотні метрів звільненої території. Дещо українцям вдається потім відвойовувати. Такими темпами до перемоги Росії — роки й роки. Щодня боїв для ЗС РФ — понад тисячу загиблих. Тих, кого раніше вдалося заманити до армії нечувано щедрими зарплатами — їм такі й не снились у їхніх небагатих селах і селищах. Саме так — у селах і селищах: Москву та Пітер, великі промислові центри особливо мобілізаційними заходами не вантажать, щоб не спалахнуло.

17 травня у Києві відбулася міжнародна конференція «Права колонізованих народів РФ», спільно організована спеціальною комісією Верховної Ради України щодо взаємодії з національно-визвольними рухами та Лігою Вільних Націй.

Харків’янин Юрій Галушко у 2013 році одружився і став жити з дружиною у сусідньому Білгороді, де працював охоронцем на заводі металоконструкцій та за півтора десятиліття шлюбу нажив двох дітей.

З роками Юрій почав втрачати зір, а грошей на операцію не було. Зір для охоронця дуже важливий — без нього нікуди. Крім того, Юрій дуже любив читати і не міг жити без книг. Він вирішив піти до армії, адже там обіцяли великі виплати. Так Галушко потрапив до 10-го танкового полку 8-ї армії ПВО і був відряджений до в/ч 24314 біля Олександрівки в районі міста Валуйки (Куп’янський напрямок фронту). Незабаром йому надали звання молодший сержант.

Гауляйтери республік Ідель-Уралу, які розповідають нашим народам пишномовні промови про «захист росіян», активно «вітали» нас із десятирічним ювілеєм, коли імперія втягнула наші республіки у дуже велику війну.

Перша жертва російської військової агресії — Сергій Кокурін. Прапорщик військово-топографічної служби ЗСУ. Народився 01.01.1978 року в Сімферополі, вважав себе РОСІЯНИНОМ. Сергій не зрадив присяги та служив Україні до кінця.

Ну, з українцями це зрозуміло! Їм діватися нікуди: або знищать їхню країну з ними разом, або «доручать» третьорядну роль допоміжного народу в Російській імперії — на півночах нафту качати чи за тридев’ять земель на війні гинуть, захищаючи «рубежі батьківщини». Вибір, як то кажуть, той ще! Наш он, один ідейний фашист, Лев Вершинін, просто все роз’яснив: війна, щоб убити якнайбільше українців дітородного віку і звести український стрижень — волелюбність і свавілля. Вони, негідники, завжди намагалися відкрутитися від підпорядкування — від кріпосного права, від колгоспів, від совєтів. Упиралися, хитрували, тікали, воювали… Як писав Едуард Багрицький: «Раніше йшли ми до запорожців, а тепер до бандитів!» Це він про 20-ті роки минулого століття писав, характеризуючи опір «хохлів» більшовицькій окупації.

Манкурти з Тиви вихваляються, як «звільнили» для московитів частину Авдіївки. Звітують для своїх роботодавців, аби грошей виплатили за війну. На відміну від цих манкуртів, мешканці Авдіївки розмовляли цією мовою якраз повноцінно, без запинок.

Бункерний цар підписав закон про конфіскацію майна «за фейки про армію».

Й одразу ж його воєнкри почали писати, що екіпаж «Цезаря Кунікова», який затонув сьогодні після атаки надводних дронів, живий. Мовляв, лише корабель постраждав.