Тупе очікування

Весь світ поринув у тупе очікування…

Російська армія в Україні йде у наступ. Темпи мінімальні, але прогрес відзначається — кілометри, іноді навіть сотні метрів звільненої території. Дещо українцям вдається потім відвойовувати. Такими темпами до перемоги Росії — роки й роки. Щодня боїв для ЗС РФ — понад тисячу загиблих. Тих, кого раніше вдалося заманити до армії нечувано щедрими зарплатами — їм такі й не снились у їхніх небагатих селах і селищах. Саме так — у селах і селищах: Москву та Пітер, великі промислові центри особливо мобілізаційними заходами не вантажать, щоб не спалахнуло.

У тилу намагаються тему війни не торкатися: дуже всім вона набридла, а зробити нічого не можна, от і відмахуються від неї, вдаючи байдуже-спокійного відстороненого обивателя. «Де щось відбувається, але це далеко, це не про мене. Кому належить, про це подумає і подбає, нехай болить голова у начальства — воно більше знає». У когось на задньому плані ворушиться думка: «А може, він незабаром здохне — і все саме собою якось заспокоїться?»

Ціни зросли, але не до астрономічних висот, доки можна терпіти. Податки зростають — це погано, але роботи додалося, військові виробництва вимагають робочих рук, платять нормально. Україна загалом нікому нафіг не потрібна, слід лише зберегти обличчя, додушити ЗСУ… Нас більше, у нас промисловий потенціал, друзі з «диких» країн потроху допомагають… Вижити вийде, хоча якість життя, ясна річ, знизиться! За кордон на відпочинок уже не поїдеш, зараз уже пляжі Туркменії та Північної Кореї у турбюро пропонують! А всі промтовари замінили на китайські. Фільми в кінотеатрах незабаром індійські показуватимуть і корейські (але, на жаль, із тієї Кореї, тоталітарної, яка за нас). Але це не головне, без цього всього можна існувати.

По-справжньому війну відчувають хіба що в прикордонних районах — у Курській, Білгородській області, у Криму… Але ж Крим дедалі частіше згадується (не вголос тільки, про себе) як не до кінця російський… може ж і «піти, як діти в школу». Он як щільно взялися українці бомбити. І це ще з військових об’єктів, а якщо візьмуть і шарахнуть по мирняку «випадково». Ми, звісно, ​​розлютимося страшно, і Медведєв усіх у рознос залякає ядерною відповіддю, але… Крим все-таки може й спливти до українського берега — якась погана чуйка у багатьох із цього приводу з’являється.

По Алабузі начебто один раз ударили, та по НПЗ ще… А так Татарстану особливо не діставалося, живемо, як і раніше, працюємо свою працю, сумлінно зміцнюємо, що там треба зміцнювати. Як у тому жарті: нам що наступати — бігти, що відступати — бігти…

В українців становище навряд чи краще, там теж чекають від долі своїх лебедів: білих — із надією (Америка з Європою зрозуміють і допоможуть по-справжньому, дадуть ракети та літаки), чорних — зі страхом (Америка та Європа не впораються зі своїми фобіями, не допоможуть і змушуватимуть до капітуляції). Але українці мені, наприклад, зрозуміліші. Мені зрозуміло, чого хоче Україна! Жити в Європі й по-європейськи: вільно, заможно; їздити в усьому світі, вибираючи, де краще працювати, вчитися, лікуватися, творити, змагатися. Почуватися рівноправним громадянином під захистом європейських законів.

Загадка для мене «наша Росія-матінка» та мій рідний Татарстан. Куди мчить зараз російська птах-трійка? Не можу збагнути, куди женуть Татарстан і нафіга йому такий маршрут потрібен? Нам же явно не по дорозі… Я татарин, мусульманин, але людина європейської культури, для мене розворот з європоцентричного шляху, прийнятого навіть у царській Росії, а потім у Російській Імперії, означає повну перебудову, ні, навіть злам свідомості. Читати китайських авторів, бачити в кіно індійські обличчя замість європейських, перейматися північнокорейською ідеологією чучхе, думати, як підказують іранські аятоли… Я так не зможу! Слава Аллаху, я можу уникнути такого вибору, перебуваючи у Польщі. Або ще десь у Європі. У Речі Посполитій є польські липки, татарські діаспори зустрічаються і в інших європейських країнах. А ні — то я зможу молитися в мечеті поруч із іншими мусульманами з країн Азії, Африки! Аллах єдиний!

У Росії стає душно, мусульманам душно подвійно — їх з усмішками та реверансами заганяють у гетто, шляху до рівноправності та релігійної толерантності не видно.

Поки в Україні вирує війна, у світі негласно відбуваються важливі події. Вишиковується «вісь зла» у світовій політиці (РФ, Китай, КНДР, Іран), Росія готується воювати до повного знищення України, Європа повільно долає розгубленість, а США, ймовірно, мають намір проводити ізоляційну політику, перевалюючи на європейців тягар військової допомоги.

Усім по-своєму важко! Та тільки одні борються за дотримання принципів міжнародного права, а інші — за право не дотримуватись жодних принципів і жити за правом сильного. 

І ніяких зусиль для цього не пошкодують.

Чи стане політика тупого очікування рятівною для росіян загалом і для моїх земляків-татар — на сьогоднішній день — загадка!