Обличчя у віконці

Ну, з українцями це зрозуміло! Їм діватися нікуди: або знищать їхню країну з ними разом, або «доручать» третьорядну роль допоміжного народу в Російській імперії — на півночах нафту качати чи за тридев’ять земель на війні гинуть, захищаючи «рубежі батьківщини». Вибір, як то кажуть, той ще! Наш он, один ідейний фашист, Лев Вершинін, просто все роз’яснив: війна, щоб убити якнайбільше українців дітородного віку і звести український стрижень — волелюбність і свавілля. Вони, негідники, завжди намагалися відкрутитися від підпорядкування — від кріпосного права, від колгоспів, від совєтів. Упиралися, хитрували, тікали, воювали… Як писав Едуард Багрицький: «Раніше йшли ми до запорожців, а тепер до бандитів!» Це він про 20-ті роки минулого століття писав, характеризуючи опір «хохлів» більшовицькій окупації.

Коротше кажучи, укропи рятують свою шкуру — своє життя та свободу. Гинуть, страждають, крутяться, як вуж під вилами, але терплять і не хочуть іти «під руку московського царя», як майже 400 років тому. Зазнають втрат і жертв. Самі вони слабо вірять словам свого президента про 31 тисячу загиблих, підозрюють, що більше… Але не здаються. Своїх загиблих вони зустрічають, стаючи навколішки.

У нас дещо не так. У нас якось казенно-патріотично, за вказівкою зверху, що відчувається та проявляється на кожному кроці.

Війна йде вже третій рік, за різними підрахунками російські втрати становлять від 150 до 400 із лишком тисяч. Мабуть, у цьому немає суперечності, перша цифра — найімовірніше, це вбиті, а друга — загальні втрати: вбиті, поранені, покалічені… Вибудовуючи причинно-наслідковий ланцюжок, можна легко погодитися з таким порядком чисел. Російська військова наука, стратегія й тактичні прийоми не дуже змінилися за останні сто років. Згадайте хоча б наші військові гасла:

•      «Ні кроку назад!» — ну так, яке там «назад», коли там як не НКВС, так чеченці;

• «Взяти за будь-яку ціну!», «Ми за ціною не постоїмо!» — ціна — це людішкі, яких ніхто рахувати не збирається;

• «За Бога, царя та Вітчизну!», «За батьківщину, за Сталіна!» «За православну Росію, проти НАТО та Гейропи!» — коротше кажучи, «за Імперію». За холодну, байдужу та жорстоку мачуху, що посилає на смерть своїх обманутих і обдурених пасинків. Для збереження себе самої, своєї величі та блиску.

Під такими прапорами та транспарантами йдуть наші солдати штурмувати у лоб українські позиції. Спочатку йдуть ті, кого «більше і ціною дешевше» — зеки та мобики, різні штрафники — називаються «загони виявлення супротивника». Потім, коли намацають своїми тілами укропівські вогневі точки та викличуть артобстріл по окопах супротивника, посилають «спеців». Але ця нерівність, між першими та другими, вона умовна і забезпечити надійне продовження життя «спеців» не може — фахівці теж гинуть. Пощастило тобі сьогодні, але завтра нова атака, а потім ще й ще… Он у «укронацистів» на протилежному від Херсонщини березі Дніпра жменька морпіхів засіла, а наші нічого зробити не можуть уже кілька місяців. Уже й супербомбами з літаків їх обробляли, й артилерією, й газами, й безперервними атаками, вже й Шойгу Путіну рапортував, що зачистили плацдарм… А укропи вилазять потім з усіх щілин і вбивають наших воїнів. Наших там — сорокатисячне угруповання, і український плацдарм їм — як скалка в дупі, а просто так не виколупнеш. Безперервні атаки приносять лише безперервний потік російських убитих і поранених.

Адже є ще дурні-командири, які вишиковують своїх підлеглих на плацу для якоїсь мети: моралі, накачки, роздачі вказівок чи ще чогось… Але тут прилітає укропівський хаймерс і забирає життя кількох десятків наших земляків за раз! А за пару-трійку днів ця трагікомічна ситуація повторюється. Так-так, так і є, повірте.

По-різному на війні можна перетворитися з убивці на вбитого, на мертве тіло, яке добре якщо підберуть і відправлять додому, бо так і гнитиме в посадці чи на не ораному вже два роки українському полі.

Лютий 2024 став рекордним за кількістю вбитих російських солдатів: приблизно 983 на день. І не дивно! А як ви думали, брали Авдіївку, поспішаючи відрапортувати до виборів президента? А ось так і штурмували, накочуючи хвиля за хвилею і не зважаючи на втрати.

А що потім? Що ж після? Як же потрапляють додому тіла військовослужбовців ЗС РФ, які загинули на війні?

Скорботний шлях починається так… Спочатку тіло везуть до ростовського центру упізнання загиблих, розташованого у морзі військового шпиталю. Це сортувальний центр, там працюють представники всіх з’єднань, які беруть участь у бойових діях. Згаданий морг — це не приміщення з холодильників у військовій лікарні, це величезний ангар із численними рядами тлінних останків на підлозі. Потрібно впізнати та підготувати до відправлення тіло, потім зв’язатися з військовою частиною, сповістити для виділення супроводжуючих.

Підготовка тіла включає в себе переодягання в чисту військову форму, «марафет» обличчя, щоб покійний виглядав не так жахливо і щоб рідні могли його впізнати, зазирнувши через маленьке віконце. Після цих процедур останки запаюють у цинковий ящик, поміщають цинковий у дерев’яний, підписують і готують до навантаження.

Приїде відряджений із частини офіцер чи контрактник, отримає документи й особисті речі загиблого, «орден мужності», документи для поховання та чекає, коли призначать рейс. Перед навантаженням інструктаж від начальника центру. Потім саме навантаження в ІЛ та відправлення до обласного центру, де тіло зустріне військком, допоможе з транспортом до рідного села/селища/міста загиблого, з організацією та проведенням похоронного ритуалу.

Рейси ІЛів йдуть із Ростова регулярно, у кожний вантажать десятки цинкових трун, під зав’язку заповнюючи «борт». Супроводжуючих теж людина 60-80, літак летить на схід до Владивостока, роблячи посадки в обласних центрах.

На місці, у розмові з рідними, після чергових фраз, їм скажуть, що їхнього сина/брата/батька було вбито пострілом снайпера в голову, і він перед смертю не мучився. Цьому не всі вірять… У такі моменти цінність пафосних формулювань дуже девальвується, вилазить назовні хибність і дешевизна пропаганди, цинізм влади. Іноді трапляються істерики та недовіра до військових, які доставили тіло, доходить до розтину труни. Пиляють цинковий ящик болгаркою, щоб упевнитися, чи немає підробки. Іноді розкривають, щоби перекласти тіло в іншу труну чи щоб попрощатися з покійним, доторкнутися до нього. Буває, що вимагають дотриматися звичаю і виставити відкриту труну для прощання. Хоча стан тіла може бути різним, іноді він просто жахливий.

Кінця всьому цьому поки що не видно, але замислюватися вже час усім: і матерям у бідному селі чи селищі, де навіть асфальту нема, де гроші на похорон збирають усією громадою, а труну через бідність виставляють для прощання у місцевій школі чи їдальні; і землякам загиблого, якщо вони ще не зрозуміли безглуздості війни, що йде; і начальству — воєнкомам, цивільній владі, і найвищому керівництву в Москві… ну на цих найменше надії!

Війна — це ж не завжди орден на груди, іноді це й обеліск чи хрест на могилу.