Що тепер?

Палата представників в американському конгресі таки проголосувала за надання військової допомоги Україні. Слідом за нею — сенат. Готується остаточна редакція закону щодо цього питання. Днями Байден його підпише — і в Україну, що воює з «нашою» країною, піде потік озброєнь: летальна високотехнологічна зброя, боєприпаси, машини, обладнання тощо.

Окремо можна згадати ракети «Атакамс», які так високо цінуються українськими ракетниками і так дратують російських воєначальників і політиків. Хоча щодо міністра закордонних справ РФ Лаврова й особливо заступника голови Ради Безпеки Медведєва формулювання «дратують» не зовсім коректне. Вони просто бісться від розчарування і окропом пісяють від нездійснених надій. Можна провести аналогію з крахом путінських ставок на президентство В. Януковича у 2004 р., коли Володимирович тричі привітав українського, який «тричі не сидів», з обранням на пост глави держави. А в результаті той пролетів повз президентство, як горезвісна паризька фанера, залишивши бідолашного Путіна в становищі солом’яної вдови.

Повертаючись до «атакамсів», слід зробити паузу й уточнити, що американські ракети цієї системи, які раніше постачалися ЗСУ, були трохи іншими, а саме — вони били на 160 км. Ті ж, що відповідно до рішення Конгресу США передаватимуться тепер (якщо тільки суперобережний Байден не накладе президентського вето з побоювань нашкодити таким постачанням національної безпеки США), мають радіус дії чи не вдвічі більший (300 км)!

Це означає, що 

«смерть із неба» для російських військових у будь-якій точці українського фронту стає набагато реальнішою, ніж правиця Господа (хай простить мене наймилостивіший Аллах за таку алегорію). Бог милостивий, а у ракетників із ЗСУ такої милості для московитських окупантів може й не виявитися. 

У «хохляцьких» військових не прийнято демонстративно відрізати полоненим вуха, геніталії та голови (принаймні я таких «відосиків» про українців ще не зустрічав — на відміну від росіян), але розраховувати на якісь сентименти з боку ЗСУ я б, щиро кажучи, не став.

Зрозуміло, російський Оборонпром не стоїть на місці — будуються нові заводи, розробляються нові технології, залучаються нові фахівці, готується нова «трудова зміна»… Незабаром у російських ЗМІ можуть з’явитися ностальгійно-патріотичні фотки часів ДСВ: 12-річний підліток за токарним верстатом снаряди, стоячи на дерев’яному ящику. Це все добре для підживлення ура-патріотизму, але є одне але! Ракети «кинджал», гордість В. Путіна, на практиці виявилася трохи не тим, чим він погрожував кілька років до появи. Може, тому й притягають до кримінальної відповідальності осіб, які брали участь у технологіях? І танк «Армата» якось виявився трохи не відповідним обіцянкам… І інші випадки сумної різниці між обіцяним та отриманим є. Як писав покійний Жванецький ще в далекі радянські часи: «…виконали, перевиконали, покращили, удосконалили, а вмикаєш — і не працює!»

Адже в нас в країні завжди і скрізь так. Ну, як із дамбою в Орську — начебто будували архітектурний шедевр, модерну цитадель надійності, а виявилося — півтораметровий насип, який (ха-ха-ха) «проїли гризуни»… І в загальній для всієї країни системі брехні, халатності, окозамилювання і казнокрадства Оборонпром винятком бути не може, оскільки… оскільки «на тому стоїмо!»

Простіше кажучи, немає російського Міністерства оборони потрібних технологій у достатній кількості для боротьби з атакамсами. Ось ракетно-космічні війська є, а потрібних технологій у потрібний момент — ні! І фахівців не завжди вистачає для успішної стрільби по шкідливих атаках. Фахівці-ракетники — товар штучний, дорогий, для підготовки кілька років потрібно витратити. А серед 450 тисяч російських безповоротних військових втрат напевно чимало було і ракетників-певеошників.

А згадайте, скільки наших умільців своїх літаків збили — рекорди «дружнього вогню» поставлено! І, до речі, скільки ракет вже втратили наші бомбардувальники над Бєлгородом та іншими російськими містами? Коротше кажучи, ці американські суперефективні ракети — ще головний біль! «Шойгу, Герасимов, де ППО?!!!»

У новому пакеті американської допомоги, крім зазначених неприємних новинок, є й інші. Наприклад, рішення про використання арештованих у США значних фінансових коштів, що належать Росії. Це так, до речі. Хто зараз ці гроші рахувати буде — шалені нафтогазові долари, як прийшли, так і пішли… І нема чого шкодувати!

Ну, і сам собою напрошується висновок про (увага, татари) розширення можливостей використання українських БПЛА. Яка несподіванка, яке прикро розчарування — ці кумедні «хохляцькі» унтерменші вміють таки щось своє створювати і будувати, і це зовсім непогано виходить. Пан Лавров у шоці, пан Медведєв в істериці! Для перевірки з ефектом демонстрації (як зараз модно говорити: два в одному) ГУР із СБУ вже завдавали ударів і по Кремлю, й по Алабузі, і по віддалених від лінії фронту на тисячу кілометрів російським військових об’єктах, не кажучи вже про Ростов і Курськ. У зв’язку з цим урядовцям РФ дана команда підвищити градус залякування закордонних партнерів України «ядерним попелом» — рівень страшилок Скабеєвої та Соловйова вже не дає потрібного ефекту.

Зрозуміло, європейські й інші друзі українців, які живуть за міжнародними правилами, постійно зважують ступінь атомної істерії РФ: застосує чи не застосує? З одного боку, західні аналітики приходять до висновку, що психотип Путіна підходить на роль маніяка-вбивці, готового, виявившись загнаним у кут, натиснути червону кнопку.

А з іншого боку… Згадується іронічне висловлювання уславленого радянського кінорежисера Олексія Германа про безстрашних єврейських піратів, що вийшли на останній, нещадний, вирішальний, смертельний бій під чорним флібустьєрським прапором… Але про всяк випадок приховали у скрині і білий.

Так і Путін, який заявляє про червоні лінії для ЗСУ… Наприклад, про кордон Криму: ось спробуйте тільки перетнути, ось тільки суньтесь! Російський Севастополь! Недоторканний Керченський міст! Ні хвилини вагань! Усіх — у ядерний попіл! Усі здохнете, а ми до раю! Тримайте мене семеро!

Жахливо, страшно, паралізує від однієї думки! Але як це в’яжеться з тим, що РФ уже зараз будує сухопутну залізничну гілку із Криму на Донбас? А як же міст? Залізниця, виходить, про всяк випадок прокладається? Як мінімум — дивно виглядає…

На цей момент ясно: війна навіть після американської допомоги й «атакамсів» на користь України навряд чи закінчиться — надто велика Росія, надто розігналася у військовому забігу, надто великий мобілізаційний ресурс, який використовується безлімітно. Занадто надзначуща вона для Путіна — екзистенційна. Але також ясно, що й Україна не сходить із доріжки смертельного забігу, не збирається поступатися і теж озброюється. Готується, старається та напружується. 

Сунь-Цзи писав, що у війні переможе той, хто протримається на 15 хвилин довше. І не обов’язково це найбіль сильний та озброєний… 

Дуже важлива мотивація. А навіщо Росії (саме державі й народу, а не скаженому щуру) брати участь у цьому неспортивному змаганні? Ось дайте відповідь самі собі, добре все обдумавши… Ви готові платити таку путінську ціну? Українці, схоже, готові, у них і виходу іншого немає… А ви? Ось саме ти, читачу?

Чого не вистачало тій же Алабузі та Нижньокамську? Чим їм погано жилося без війни? Все начебто було добре, тільки війни не вистачало! Прісним, мабуть, було життя без вибухів, без жертв, без повітряних тривог?

Татари, яка ваша вигода у цій війні? Тільки, щоб уникнути пафосу, зрозумійте, що вас і далі бомбитимуть, з тенденцією до збільшення влучань, руйнувань, жертв. Занадто багато військових виробництв у Татарстані налагодили — хто ж їх дасть спокій? Тож Буданов (ГУР) із Малюком (СБУ) не мають морального права залишити татарські міста у спокої. Це, звісно ж, не обіцянка «ядерного попелу», але неприємності у моїй рідній республіці виключати зовсім не варто, нелогічно це буде…

Що ще я можу сказати, дорогі земляки? Готуйтеся — самі на це підписалися! Хто радів та брав участь, а хто просто мовчки спостерігав, ніколи не протидіючи Кремлю. От і готуйтесь тепер…