Почнемо з того, що ніхто нікого видворювати не стане: Росія сьогодні не зможе обійтися без робочих рук мігрантів, а гастарбайтери із Середньої Азії не зможуть ніде працевлаштуватися гідніше, ніж у Москві, Пітері тощо. Роботодавці-росіяни та працівники-мігранти наразі скуті одним ланцюгом. Але це не від порозуміння та співчуття. Тут працює старий принцип жабогадюкінга: «Укусити — так пірне ж! Пірнути — так укусить же!» У найближчому майбутньому так і ненавидітимуть і терпітимуть одне одного. Але це добре, це буде розхитувати традиції Імперії. Кавказці ж сьогодні приїжджають у метрополію, щоби просто «доїти росіян», обходячи їх у конкуренції на ринках, у громадському харчуванні, у сфері послуг за рахунок національної згуртованості та взаємопідтримки, результативно відтісняючи роз’єднаних російських бізнесменів. Їхню поведінку можна пояснити розхожою російською приказкою «З поганої вівці хоч вовни жмут».

У 1986 році кількість казахів і росіян у Казахстані була однаковою.

Вже через 10 років казахів було вдвічі більше, ніж росіян — можемо списати ці зміни на еміграцію росіян до Росії, однак багато казахів теж емігрували до Росії.

Гауляйтери республік Ідель-Уралу, які розповідають нашим народам пишномовні промови про «захист росіян», активно «вітали» нас із десятирічним ювілеєм, коли імперія втягнула наші республіки у дуже велику війну.

Перша жертва російської військової агресії — Сергій Кокурін. Прапорщик військово-топографічної служби ЗСУ. Народився 01.01.1978 року в Сімферополі, вважав себе РОСІЯНИНОМ. Сергій не зрадив присяги та служив Україні до кінця.

Коли імперія просувала ідею «Росія для росіян», вона навмисно «забула» додати, що її абсолютно не хвилює, яка етнічна складова буде в цих росіян. Головне, щоби називалися росіянами — навіть не обов’язково, щоб вони знали російську мову.