Категорія: Новини

Успіх будь-якого національно-визвольного руху має дві складові: політичну та військову (бойову). Без військової складової (можна назвати це «акціями прямої дії») спротив перетворюється на журналістику, а в умовах авторитарного режиму – навіть на «кухонний спротив». Певно, хтось із наших читачів одразу подумав про національний рух свого народу, який обмежується простором кухонних розмов. Так, це дуже поширена національна хвороба всіх поневолених народів сучасної Російської Федерації.

15 жовтня 2022 р. – не ювілейна, але визначна дата в татарській історії. 470 років із часу захоплення Казанського ханства Іваном Грозним у 1552 році. День пам’яті захисників Казані.

В Естонії функціонують одразу два ерзянські товариства, а чисельність ерзян або людей з ерзянським корінням обчислюється сотнями осіб (дехто говорить про тисячі і більше). Проте ерзянські організації, як і вся ерзянська діаспора в Естонії, проігнорували ерзянський конгрес в Отепяе. Не секрет, що естонці бояться національного руху як вогню. Навіть після початку повномасштабної російсько-української війни ерзянська діаспора в Естонії вважає за краще мовчати і висловлюється лише в тих випадках, коли спокійно сидіти просто неможливо, тому що можна напасти на обструкцію самих естонців.

Сьогодні жителі республіки згадують про те, що колись їхня батьківщина проголосила суверенітет. 11 жовтня 1990 року завдяки республіканській громадськості, завдяки Башкирському національному руху республіка набула державного суверенітету, тобто незалежності.

Коли росіяни зустрічають інших росіян десь за межами РФ, то завжди намагаються видати себе за представників інших країн або кудись утекти, розминутися, вдати, що не помітили один одного. Тому що вони ненавидять не лише інші народи, а й своїх одноплемінників.

І це цілком пояснюється не тільки неадекватною поведінкою багатьох росіян за кордоном, а й тим, що вони справді один одному вороги – імперія, створюючи росіян, «перемелювала» багато народів у єдине ціле, і цей процес відбувався досить тривалий час, формуючи певну модель поведінки новоспечених росіян.

Так само росіяни і воюють: коли їх беруть у полон, то вони здивовано й зачаровано говорять про згуртованість українців, тоді як самі навіть із бійцями свого підрозділу чи командою своєї бойової машини не особливо знайомляться.

А народам Ідель-Уралу немає потреби наслідувати таку ж поведінку росіян. Навпаки, варто триматися разом, триматися за своїх.

«Для Хаймарса ви всі росіяни», – говорять українці представникам поневолених Росією народів. Справді, розбиратися в сортах ваньок – заняття невдячне: окупант, який прийшов на українську землю зі зброєю, є росіянином за визначенням, оскільки його мета – просувати «русскій мір». Однак при цьому в українському медіапросторі поширюють тезу про те, що, влаштовуючи геноцид українців, Кремль одночасно знищує народи, які не змогли вирватися з імперії під час розпаду СРСР. Чи зможуть українці зрозуміти трагедію корінних народів? Ось що пише український Центр кризових комунікацій.

Іноді, читаючи статті про мовні дискусії в Україні, я із заздрістю думаю: нам би їхні проблеми! Адже у них із функціонуванням рідної мови все йде висхідною, а в нас – навпаки. Там, наприклад, воїни ЗСУ російського етнічного походження сперечаються про обов’язковість переходу на українську мову в повсякденному спілкуванні. Одні кажуть: «Ми російськомовні українські патріоти! Ніхто не сміє нас змушувати говорити українською, в окопах під обстрілами ми на українські звернення відповідаємо російською, і всім зрозуміло!» Деякі їхні «земляки» відповідають: «Але ж ми воюємо, зокрема, і за державну українську мову!»

Під час перегляду відео із сотнями та тисячами мобілізованих, які бездумно йдуть, куди їх ведуть, виникають мимовільні асоціації з переглядом старих кадрів хронік Другої світової, де гітлерівці ведуть великі колони радянських полонених. Вони можуть не йти: вони ще не виснажені, оскільки взяті в полон нещодавно, і їх у сотні разів більше, ніж конвоїрів, і конвоїри точно з усіма не впораються. Навіть якби загинула якась частина — більшість здолали би конвоїрів досить швидко. Але вони про це навіть не думають. Вони просто приречено йдуть. Хтось сподівається загубитися в дорозі та втекти, але таких одиниці. Більшість крокує, куди ведуть. Вся ця орвелівщина навіює відчуття безвиході. М’ясо розуміє, що воно м’ясо, і розуміє, що його ведуть на забій, а все одно йде. Бо всі йдуть.

Те, що ми спостерігаємо всі ці останні майже 9 років війни, — постійне підвищення ставок.

Московія вже майже всі свої карти розкрила — цілеспрямований геноцид українського народу більше не прикривається пропагандою, а навпаки, смакується нею та заохочується.

Нещодавнє інтерв’ю українського президента В. Зеленського кореспондентові ВВС зараз цитується багатьма виданнями. Він неприємно висловлюється про російських солдатів: так бояться вийти на вулицю з протестами, що готові йти на смерть, на війну, готові відразу ж здатися в полон ЗСУ, тільки не протестувати.

Початок можна прочитати тут.

Одна з бід Росії – її величезні розміри. Занадто велика, незграбна і погано керована. Занадто багата – весь розрахунок не на плоди праці, здобуті розумом, волею і потом, а на просто видобуті з дірки в землі майже дармові ресурси. Причому дірку викопали, використовуючи західні технології та машини. Занадто багатонаціональна, що за умов командно-репресивної форми господарювання теж стає негативом. Адже за фактом політики, що проводиться сьогодні, Росія монокультурна і мононаціональна країна. Національні прояви, що виходять за межі дозволеної норми, жорстоко припиняються. І це не глобалізація, як у всьому світі, а уніфікація, культурний геноцид.

Парламент України сьогодні ухвалив постанову «Про підтримку права на самовизначення народів Російської Федерації».

Останній у Росії носій алеутської мови Геннадій Яковлєв помер на Камчатці. Про це повідомив у себе в телеграм-каналі губернатор Камчатського краю Володимир Солодов.

Чи можна побудувати успішний в економічному плані Радянський Союз або економічно життєздатну Російську Федерацію? Ну, суто теоретично?

Як далеко манкурти готові зайти у зраді свого народу і що від них чекати далі? Наскільки ці хабірови, мінніханови й інші готові вистаратися перд окупантами? За прикладами далеко не треба ходити.