Коли татари почнуть закушувати горілку свининою?

Іноді, читаючи статті про мовні дискусії в Україні, я із заздрістю думаю: нам би їхні проблеми! Адже у них із функціонуванням рідної мови все йде висхідною, а в нас – навпаки. Там, наприклад, воїни ЗСУ російського етнічного походження сперечаються про обов’язковість переходу на українську мову в повсякденному спілкуванні. Одні кажуть: «Ми російськомовні українські патріоти! Ніхто не сміє нас змушувати говорити українською, в окопах під обстрілами ми на українські звернення відповідаємо російською, і всім зрозуміло!» Деякі їхні «земляки» відповідають: «Але ж ми воюємо, зокрема, і за державну українську мову!»

Розмови про те, щоб українська перестала бути державною мовою або щоб зробити російську мову другою державною, вже ніхто не веде.

Перед вторгненням 24.02.2022 в Україні вже рік як існував мовний омбудсмен, покликаний стежити за вільним використанням української мови в усіх сферах життя. І хоча в країні ще було повно російськомовних громадян, але вже ставало помітно, що політика в цьому напрямку правильна й повинна незмінно призвести до вирівнювання ситуації: у побуті говори, як тобі зручно, а в офіційному спілкуванні – державною мовою. Такий підхід, гадаю, згодом призвів би до остаточного витіснення російської в побуті. Дитсадки, школи, інститути – коротше кажучи, вся система освіти активно переходила на навчання та виховання українською мовою й на українській ідейно-культурній платформі.

Так було до початку війни.

На сьогоднішній день на підконтрольних Україні територіях ще більше людей переходять у спілкуванні на українську мову, багато селебріті активно закликають відмовлятися від мови окупанта. Незгодних із таким кроком критикують і піддають остракізму. Ну хто зараз зважиться відкрито підтримувати мову окупанта? Хіба що ті, хто виїхав за довгим рублем до Москви, на кшталт футболіста Тимощука чи естрадної діви Ані Лорак.

В окупованих містах і селах, за повідомленнями українських друзів і знайомих, російські солдати вилучають українські книги зі шкільних бібліотек і палять просто у дворах шкіл. Вони добре знають, що з рідної мови все починається – і самосвідомість, і патріотизм, і національний характер. Росіяни про мову навчання ніколи не скажуть «Яка різниця?». Вони імперські шовіністи, з мовою в них усе чітко: лише російська. А хто не згоден, того на підвал як нациста.

Вилучаються не лише книги українською мовою, а й підручники «неправильної» історії, літератури. Вигрібається все, що не відповідає генеральній лінії агресорів на анексію захопленої території. Навчання у школах організується російською мовою, завозяться підручники з Росії, серед педагогів наполегливо шукають колаборантів, яких спішно відправляють до Криму на перепідготовку. Одне погано – учнів бракує. Не хочуть українці відправляти своїх дітей навчатись у таких школах. По-перше, чужою мовою, а по-друге, у дворі школи стоїть військова техніка росіян, а самі вояки живуть на першому поверсі діючої школи. Так-так, таке трапляється. Живий щит зі школярів – надійне укриття, Хаймерс точно не прилетить.

Прикро, що серед таких російських солдатів є багато росіян неслов’янського походження, зокрема моїх земляків з Республіки Татарстан. Самі позбавлені можливості залишатися татарами, перебуваючі на стадії переробки з татарина в російськомовного франкенштейна, «без’язикі» та бездумні, вони називають українців принизливими прізвиськами й не розуміють, що українці борються, а вони вже давно здалися. Їм уже зараз доводиться ховати свою «татарськість», як штани, що тріснули по шву – якнайшвидше прошмигнути, щоб ніхто не помітив, що ти так опростоволосився.

Не розуміють ці мобілізовані татарські «ваньки», що на батьківщині у них також відбувається окупація, лише культурна. Так само шукають колаборантів (мінніханових, хабірових, самігуліних, таджуддінів), так само бичем і калачем обробляють зрадників-педагогів, так само знищують мову та культуру татар. Щоправда, татарські книги поки що не спалюють, а просто роблять непотрібними. Адже тиха окупація може давати самі результати, як і відкрита агресія: був народ, і немає його. Татари? Які татари? А, це ті, що колись жили на берегах Волги? Начебто і місто Казань названо татарським словом… Ні, не знаємо, не зустрічали. Вам краще сходити в історичний музей, там є люди, які в цьому розбираються… А ми всі росіяни, ми всім задоволені. Вибачте, нам треба йти, у нас свинячий шашлик на столі холоне, і горілка на сонці гріється. Ну що, ходімо, Равілю? Так, Кариме, нам час!