Навальний утік до Маньчжурії

Після нападу Німеччини 22 червня 1941 року і важких поразок Червоної армії СРСР був змушений укласти союз із Великою Британією і потім, 30 липня 1941 року, підписати договір із легітимним польським урядом, що перебував у Лондоні, в екзилі.

У документі йшлося про відновлення дипломатичних відносин, визнання недійсними радянсько-німецьких договорів 1939 року «щодо територіальних змін у Польщі», про звільнення всіх польських громадян, які перебували в радянських таборах, в’язницях і в засланні — військовополонених, ув’язнених, засланих — і про формування польської армії на території СРСР для спільної боротьби з Німеччиною.

Йшли переговори про створення армії генерала Андерса. Планувалося, що підрозділи польських добровольців у складі полонених на початку Другої світової війни польських військовослужбовців увіллються до складу Червоної армії для спільних дій проти німецьких армій, які на той момент мали помітні успіхи на Східному фронті. 3 грудня 1941 року в Кремлі відбулася особиста зустріч Й. В. Сталіна з польським прем’єр-міністром генералом Владиславом Сікорським, який прибув до Москви, і нещодавно випущеним з табору, а нині командувачем польської армії в СРСР генералом Владиславом Андерсом. Цікавою та показовою стала реакція Йосипа Віссаріоновича на питання про долю 20 000 полонених польських офіцерів. Генерал Андерс, користуючись нагодою, торкнувся цієї тривожної теми, посилаючись на численні запити не лише від їхніх сімей, Польського та Міжнародного Червоного Хреста, а й від польського уряду та військового командування. Раніше отримані відповіді радянських інстанцій були незмінні — «відомостей не маємо». Сталін, анітрохи не бентежачись, просто в обличчя членам польської переговорної делегації видав глумливу, хуцпашну відповідь: «А вони втекли… втекли до Маньчжурії!»

Згодом ця історія — безсудне вбивство 14,5 тисячі польських військовополонених і 7305 в’язнів за рішенням Політбюро ЦКВКП(б) від 5 березня 1940 року було названо Катинським злочином.

Сам розстріл проходив у режимі суворої таємності. У таборах бранці вірили чуткам, що їх буде відправлено для передачі до нейтральних країн чи Німеччини. Сподіваючись на покращення своєї долі, вони з нетерпінням чекали на свою відправку з черговою партією. Не виключено, що ці чутки поширювалися за вказівкою табірних адміністрацій, які прагнули не допустити опору бранців. Для надійнішого заспокоєння бранцям безпосередньо перед тим, як чергова партія залишала табір, вручали затримані в березні листи та поштові листівки від їхніх сімей.

Сумну алюзію на сталінську цинічну відповідь доводиться наводити для розшифрування факту смерті Олексія Навального, раніше отруєного «новачком», дивом врятованого, а потім посадженого до колонії суворого режиму. Суд і вирок Навальному не був несподіванкою, і виглядав як вихваляння карально-силових органів РФ своєю безмежною владою в комплекті з єзуїтською послідовністю. Адже для російського «чекізму» нічого не означає, що ти політик першої величини, про тебе пишуть усі світові ЗМІ, ти особисто знайомий зі світовими лідерами. Запланували вбити і вбили…

А тепер Путін провів для всього цивілізованого світу демонстрацію своєї повної й остаточної безкарності: «Можу три роки катувати неугодного мені політика у в’язниці, гноїти у штрафних ізоляторах, а ви мені нічого зробити не зможете, ні на який вплив у принципі не здатні. Ніхто на світі не може на мене вплинути! Що хочу, те і роблю! Ви ж ніхто, порожнє місце, бо залежите від своїх виборців, парламентів, законів, а я можу робити все, що захочу. Все, на що ви були здатні, всі ваші псевдо-санкції ви вже застосували, коли я напав на Україну. А Росія їх усі пережила, всіх перехитрила та воює далі! І мені начхати на вас!» Ось таке путінське послання «місту та світу»!

Але це для закордону. А всередині Росії В. В. Путін слідує рольовій моделі свого ідейного попередника — по-сталінськи знущається з рідних і близьких покійного Олексія Навального: «помер — ні, ще точно не знаємо», «відірвався тромб — а може, і не тромб, причину покаже експертиза», «можна забрати тіло рідним — можна, але ми не знаємо, де воно», «де ж шукати — в колонії нема, у слідчих органах нема, у морзі нема»… Ось-ось має пролунати: «А він, напевно, втік… втік до Маньчжурії! Ха-ха-ха!» А винні в усьому американці, колективний Захід, вигода вбивати Навального була в них, Путін ні до чого — так заявляють Красовський, Скабєєва, Симоньян та інші зливні бачки Кремля!

Але ми знаємо, що усунення політичних суперників проводиться тільки за прямим наказом Путіна! Це не бізнес віджимати, тут діють лише за відмашкою Володимира Володимировича.