Так вийшло, що з усіх республік Балтії найбільше була нафаршована російськомовними саме Латвія. Ці перекоти-поле, кочівники нового радянського часу, ставилися до «місцевих» як до другосортних аборигенів, розповідаючи анекдоти про те, що «шерифу знати мову індіанців зовсім необов’язково», і пояснювали, що вся промисловість у республіці належить росіянам, бо без їх у латишів був лише «дерев’яний паровоз на дерев’яних рейках».
Ось уже понад тридцять років Латвія бореться з реакційною проросійською частиною населення, яка становить «п’яту колону» Москви. Боротьба проходить важко, росіяни мімікрують, пристосовуються, викручуються, «клеять дурня» перед міжнародними правозахисними організаціями та прикидаються «казанськими сиротами». Якщо градус проросійських настроїв у країні латишів і ослаб за останні роки, то це лише через причини фізіологічні, але аж ніяк не ідеологічні. Нащадки КДБшників, армійських відставників і малокваліфікованих роботяг із внутрішніх регіонів СРСР, завербованих на будівлю народного господарства в період після ДСВ, потай продовжують молитися на Росію, ненавидіти латишів і понаїхалих (хоч яке їхнє собаче діло до цього?) українських «фашистів». Під подушкою в кожного з них захований російський паспорт, тому що латвійський їм не належиться через незнання мови (вивчити було ліньки навіть за десятиліття життя в Латвії), проживають вони за посвідкою на проживання. Але сьогодні перед цими латентними російськими агресорами постала неприємна перспектива бути видвореними на свою батьківщину, яку вони так обожнюють, але їхати на проживання не бажають — рівень життя зовсім не той!
Читати далі