Сьогодні у Казані покладали квіти до пам’ятника окупанта Льва Толстого

Ця людина була типовим російським опозиціонером, який також устиг взяти участь у двох загарбницьких війнах — Кримській війні та війні на Кавказі. Збіг і випадковість? Ні, такою є російська опозиція — опозиція не до кривавої імперії, а лише до нинішньої влади. Дід його колись був Казанським губернатором, тобто виконував волю окупантів на цих землях. Сам Лев Миколайович теж відзначився у своїх імперських замашках, здобувши кілька нагород у бою.

Однак, у міру війни, він усе більше розчаровувався в тому, що «бліцкриги» не вдаються й усі завоювання не йдуть за первісним планом, а лише призводять до великих жертв серед солдатів російської армії.

Словом, війна дала йому трохи розуму і зменшила імперськість.

Те, що він писав пізніше, варто цитувати на збіговиськах по покладенню квітів до його пам’ятників:

«Він (Микола I — прим.) пишався і тим планом своєї експедиції 45-го року, і планом повільного руху вперед, незважаючи на те, що ці два плани явно суперечили один одному. Так, що було б тепер із Росією, якби не я? — знову подумав він».

Ось як описує Толстой появу у російських правителів «любові до антифашизму»:

«…Він (Микола І) зробив багато зла полякам. Для пояснення цього зла йому треба було бути впевненим, що всі поляки негідники. І Микола вважав їх такими і ненавидів їх у міру того зла, що він зробив їм».

«Головне те, що громадська думка, яка карає всяке насильство приватної людини, вихваляє, зводить у чесноту патріотизму всяке присвоєння чужого для збільшення могутності своєї батьківщини. (…) Розбійницька робота ні на хвилину не припиняється, і то тут, то там не перестаючи йде маленька війна, як перестрілка в ланцюгу, і справжня велика війна щохвилини може і повинна початися».

Про завоювання сусідів:

«Повернувшись у свій аул, Садо знайшов свою саклю зруйнованою: дах був провалений, і двері та стовпи галерейки спалені, і нутрощі загиджені. Син же його, той гарний, з блискучими очима хлопчик, який захоплено дивився на Хаджі-Мурата, був привезений мертвим до мечеті на вкритому буркою коні. Він був проткнутий багнетом у спину. Добра жінка, що служила Хаджі-Мурату, під час його відвідин, тепер, у розірваній на грудях сорочці, що відкривала її старі, обвислі груди, з розпущеним волоссям, стояла над сином і дряпала собі в кров обличчя й не перестаючи вила. Садо з киркою та лопатою пішов із рідними копати могилу синові. Старий дід сидів біля стіни розваленої саклі і, стругаючи паличку, тупо дивився перед собою. Він щойно повернувся зі своєї пасіки. Два стіжки сіна, що були там, було спалено; було поламано й обпалено посаджені старим і виходжені абрикосові та вишневі дерева і, головне, спалено всі вулики з бджолами. Виття жінок чулося у всіх будинках і на площі, куди були привезені ще два тіла. Малі діти ревли разом із матерями. Ревіла й голодна худоба, якій не було чого дати. Дорослі діти не грались, а зляканими очима дивилися на старших.

Фонтан був загиджений, мабуть, навмисне, так що води не можна було брати з нього. Також була загиджена і мечеть, і мулла з муталімами очищав її.

Старі господарі зібралися на площі і, сидячи навпочіпки, обговорювали своє становище. Про ненависть до росіян ніхто й не говорив. Почуття, яке відчували всі чеченці від малого до великого, було сильнішим за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і така огида та здивування перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищення їх, як бажання винищення щурів, отруйних павуків і вовків, було таким самим природним почуттям, як самозбереження».