Сон розуму!

Сьогодні — Міжнародний день пам’яті жертв Великого терору.

Жертвами Великого терору були всі — і ті, хто сидів, і ті, хто чекав, коли за ним прийдуть. А прийти могли за кожним. Це стає зрозумілим після погляду на долі членів сімей тодішніх керівників країни — адже репресовані були й серед них. І, зрозуміло, нічого в той період хорошого не було, просто дехто вважав за краще піти у «внутрішню еміграцію» — сховатися в черепашці і кричати звідти: «Все добре, я радий, я всім задоволений!»

Моя татарська бабуся розповідала, що в їхній багатодітній родині її старший брат налаштований був патріотично, перед війною відвідував авіагурток, хотів стати льотчиком, мріяв вступити до військового училища. На стіні в їхньому домі висів плакат із портретами видатних радянських воєначальників. Так от, коли когось із них репресували й оголошували ворогом народу та чиїмось шпигуном, його портрет акуратно вирізали, щоб уникнути звинувачень у прославленні ворогів. «До початку війни, — сміялася бабуся, — брат на плакаті мав одні дірки!»

Страшний був час, і навіть найпатріотичніша позиція не була гарантією недоторканності. Лояльність була загальнообов’язковою, але коштувала дуже небагато.

Натомість зручний настав час для людей безсовісних і безчесних — у них відкривалась додаткова можливість, написавши донос на сусіда, товариша по службі, знайомого, заробити бонусні очки. Таким шляхом можна було легко просунутися, здобути привілеї, зробити кар’єру, звести рахунки з особистими ворогами.

У 1943 р. мого прадіда викликали до НКВС — за доносом сусіда. Офіцер, що допитував, запитав, чи правда, що прадід кинув дохлого пса в тому місці, де розташовані могили загиблих радянських солдатів? Прадід, людина дуже чесна, чужа якогось лукавства, відразу відповів: «Так». НКВСник став крити матом, погрожувати і пообіцяв відправити старого туди, де Макар телят не пас! А потім, заспокоївшись, спитав, як він міг таке собі дозволити? Прадід відповів, що померлого собаку прикопав на пустирі наприкінці 1941 р., а тіла загиблих радянських воїнів почали збирати по полях і ховати на цій пустирі вже після звільнення території, приблизно через рік. Потім ще розповів, що троє його синів пішли добровольцями в армію, хоча мали «броню», а на одного з них уже прийшла похоронка. Прадіда відпустили. Але негіднику-сусіду за хибний донос нічого не було — вважалося, що він виявив пильність.

Дивно те, що, розповідаючи іноді стороннім людям цю історію, я майже завжди чув у відповідь таку саму. Майже в кожній родині були репресовані, посаджені — які відсиділи чи не повернулися з відсидки.

Хтось розповідав про діда, що вкрав разом із сусідом щось там у колгоспі й закопав удвох із ним здобич, але про всяк випадок уночі переніс схованку в інше місце. Це його і врятувало, бо сусід теж — про всяк випадок — доніс на нього в міліцію. Пошукова операція пройшла безуспішно, і роздратований дільничний постарався, щоб цього разу в табір вирушив сам донощик.

Ще один мій приятель із соромом розповів, що його дід, який міцно сидів на гачку в органів, за завданням НКВС запрошував до себе додому друзів і знайомих, виводив їх на відверту розмову, а «співробітник», який ховався на кухні за фальшперегородкою, протоколював висловлювання.

Таких історій я можу згадати чортову безліч, їх розповідали всі, з ким тільки заходила мова про репресії. Хоча були й ті, хто заперечував правдивість злочинів сталінсько-більшовицького режиму, що спливли. Як правило, це були або члени сімей «начальства», так чи інакше самі причетні до репресій, або ті, у кого страх блокував роботу розуму, а травмуючі зміни свідомості були такі глибокі, що подолати їх неможливо. Іржа страху проїла таких людей наскрізь: видали іржу — і розвалиться сама особистість.

«Чорнобушлатник», кинутий в атаку на німецькі танки без навчання, без артприкриття, і навіть без зброї, що втратив у першому ж бою ногу, заявив наприкінці 90-х в інтерв’ю моєму знайомому науковцеві-історику: «Я кров’ю спокутував свою провину за проживання на окупованій території!»

Минули роки. 

Наслідком пережитих жахів була поява в радянському суспільстві особливого типу людини, яка виробила кодекс поведінки для виживання у несприятливих політичних умовах. Положення кодексу базувалися на двоєдумства, безпринципності, кляузництві, конформізмі, ура-патріотизмі. І кодекс цей не зник відразу після ХХ з’їзду компартії. У такому ключі потім виховувалися й покоління 60-70-80-х років — не вір нікому, використовуй ситуацію на свою користь, нікуди не лізь, не втручайся, будь ближче до корита і подалі від відповідальності.

Республіки колишнього СРСР якось швидше змогли струсити з себе морок сталінського «порядку», побудованого на страху, і по черзі вибирали дорогу геть від совка та сталінізму з комунізмом. Але в РРФСР усе інакше — сучасний російський соціум так і не зміг остаточно піти від радянських принципів суспільного життя. Свідомості окремого росіянина, як і раніше, притаманні соціально-політичні прояви та вчинки, продиктовані страхом. Виступи істеричних бабок із «загонів Путіна», хоч якими смішними вони були, демонструють, що наслідки Великого терору ще міцно сидять у душах наших співгромадян. Страх блокує роботу розуму. А «сон розуму», як відомо, «народжує чудовиськ!»

Спосіб позбутися сковувального пост-більшовицького страху один: виходити на вулиці і вимагати дотримання своїх прав. Вимагати будь-яким способом. Інакше ми знову опинимося користувачами сталінсько-північнокорейської моделі «розвитку» — підемо дорогою страху, брехні, рабської покірності, а потім і бідності з нормуванням, обмеженням споживання та голодом.

Воно нам треба?