Що я скажу своїм дітям?

Сьогодні може здаватися дещо фантастичним, що настане день підбиття підсумків, коли кожен із громадян Росії запитає себе, як він наближав падіння тюрми народів.

Хтось, наприклад, спробує сказати самому собі, що був людиною маленькою, що від нього нічого не залежало, зробити нічого не міг через щільну стіну заборон на будь-які прояви суспільної активності, а спроби прорватися крізь них жорстоко каралися владою.

Нікуди не подінеться категорія наших співгромадян, які продовжать говорити не лише самим собі, а й усім оточуючим, що наша країна була в усьому права, а погано стало через любителів розгойдувати човен, які не бажають іти в одному строю. Через таких внутрішніх ворогів ми й опинилися у незавидному становищі. І не була Росія ніякою тюрмою народів. Усе було якщо не чудово, то просто добре. Хоча, звичайно, прокляті продажні олігархи заважали, вони, воріженьки, першими зрадниками й виявилися. Ось тільки чомусь увесь світ від нас відвернувся, а «союзники» у тяжкий момент «боротьби» вирішили стати не на наш, а на свій бік.

І ми зазнали поразки. А втрати виявилися несподівано відчутними і важкими.

Доводиться тепер якось пояснювати зниження життєвого рівня, обмеження споживання, а крім того — ганебне, програшне реноме своєї країни. Втрату її колишнього авторитету, загальна неповага у світовому людському співтоваристві. Як же це сталося? Колись гриміли на весь світ, були взірцем для наслідування та предметом заздрості. Матеріальній могутності нашої країни багато хто заздрив. А моральний авторитет великої країни з багатими ресурсами, потужною промисловістю та сильною армією намагалися особливо не критикувати. Усередині країни телевізор та офіційна пропаганда переконали населення у правильності обраного шляху. Всі, хто виступав проти, ізолювалися, голос їх був тихий і непомітний. Але невже саме вони, ці нечисленні протестанти, інакодумці, мали рацію? Вони казали, що країна йде неправильним шляхом, що настав час припинити війну, яку не варто було і починати, що потрібні справедливі вибори, що настав час покласти край всевладдю спецслужбистів, що національні республіки мають отримати свободу вибору своєї долі — чи то в «оновленій федерації», чи то в самостійній національній державі…

«Тоді було важко в усьому розібратися», — скаже багато хто. Але відповідати на нудні запитання своїх дітей від такого твердження навряд чи буде легше. Існуючі заспокійливі варіанти (для зовнішнього вживання) не втішать тебе самого. Себе не обдуриш.

Правда в тому, що навіяний президентом страх опинитися у становищі маленької «Московії» без сировинних і промислових придатків у вигляді національних квазіреспублік переконав багатьох. Ніхто не хотів втрати величі держави. Чи майже ніхто. Відчути себе переконаним було простіше, спокійніше. Ось усі й погоджувалися.

Тепер за вікном видно свідчення втрати «величі» — переважно матеріальні. Оновленів, але «вкороченій» країні допомагають із вибором шляху, з перетвореннями, які обіцяють у майбутньому привести її до справжньої демократії, до дотримання конституційних прав. Планується, що ми всі в нашій новій країні зможемо жити за загальнолюдськими правилами, будувати нормальну економіку, яка не спирається лише на торгівлю ресурсами та зброєю, роль пропаганди буде зменшена, а війна назавжди перестане бути способом вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем.

Можливо, нам це вдасться жити нормальним життям. Але є одна неприємна умова, й обійти її ніяк не вийде. Потрібно визнати, що раніше ми йшли не тим шляхом. 

Невірним. Без цього, без масового розуміння, чому ми програли, у чому неправильним був наш колишній вибір, іти вперед не вийде. Потрібна велика група людей, які визнали наші спільні помилки і здатні будувати нове суспільство… дуже велика…

Чесно відповідати на болючі питання дуже важко, але будувати щось нове, не усвідомивши прорахунків і невірних рішень, узагалі неможливо. Відповіді все-таки давати доведеться. І дітям із онуками, і самому собі.

«Що я зробив для наближення розвалу тюрми народів? Де було моє місце в подіях? Як я допомагав пробитися паросткам нового життя? Що я зробив учора для щастя своїх дітей та онуків сьогодні?»