Репарації мовами й історією

Одна з форм репарацій за окупацію, які Московська держава повинна виплатити національним республікам після розпаду Російської Федерації, цілком могла б бути гуманітарно-політичною.

Усі ми знаємо, що в історичної території Московії дуже мало ресурсів, а крім самої Москви, всюди вкрай нерозвинена інфраструктура та промисловість. Очевидно, що виплати репарацій затягнуться на кілька століть не менше. Однак вони потрібні якнайшвидше. Є один вихід із ситуації — вимагати частини репарацій у вигляді знань. Якщо раніше всі колонії Москви вчили лише її мову та її історію, нехай навіть понівечену і перекручену, то після розпаду імперії з’явиться шанс влаштувати зворотний процес — змусити населення Московської держави вивчати мови та історію колись завойованих ним народів.

Не заради того, щоб потішити чиєсь самолюбство та принизити московитів. Ні.

Через кількавікове перебування під окупацією та жорстокий етноцид корінні народи різко втратили в чисельності, і цей процес триватиме ще довгий час після здобуття незалежності, доки почнеться відновлення популяції. Весь цей час ми ризикуємо потрапити під вторинну русифікацію — коли народи, не маючи доступної кількості інформації рідною мовою, продовжать користуватися російською все більше і більше. Щоб заповнити ці прогалини, потрібно багато часу та багато роботи. Потрібні десятиліття. Зміняться покоління, перш ніж ми досягнемо результату. Навіть якби всі ми здобули незалежність для своїх народів ще з розпадом СРСР, то все одно були б тільки на півдорозі до створення повноцінного простору, який був би рідною мовою в усіх необхідних сферах. Аналогічно й із історичними працями та дослідженнями у галузі етнографії. Москва століттями забирала у нас людей та кошти, спрямовуючи їх на створення свого інфополя, свого контенту, своїх бібліотек. Вона направляла наших людей писати її книги, досліджувати її історію та культуру.

Добре було б, якби як частину репарацій (не всіх) ми могли змусити жителів Московії творити зворотний процес: нехай в обов’язковому порядку протягом не менше 50 років вчать як мінімум одну мову корінного народу ПостРосії, а також обов’язково вивчають історію та культуру всіх колоній колишньої РФ. На вибір мов мають бути запроваджені квоти, щоб не можна було всім вибирати лише певну мову, а решту ігнорувати — всі мови ПостРосії мають набути пропорційну кількість носіїв серед московитів.

Така політика дала б нам приплив додаткових носіїв мов, які допомагали б їм розвиватися, використовуючи їх для творчості чи спілкування з представниками наших народів.

Вивчення нашої історії та наших культур допомогло б зацікавити деяких жителів Московської держави будь-яким із наших народів і надихнути на глибші дослідження. Таким чином, про історію та культури наших народів з’являлися б додаткові дослідження та академічні праці, які, безперечно, могли б стати великою підмогою для наших народів.

Крім цього, молоді жителі Московської держави, які зацікавилися будь-яким із корінних народів колишньої РФ і бажають його вивчити детальніше, стали б переселятись і жити серед нас. Зараз Москва забирає у нас населення просто тому, що створила нам важкі умови для існування, а ми забирали б у Москви її населення зацікавленістю. Як люди, які прочитали книгу про якусь далеку країну, закохались у неї й захотіли там жити.