Проскочити між ведмедем і пандою

Мене теж лякає гіпотетична «злучка» РФ із КНР. Від неї, втім, у всьому світі ніхто нічого хорошого не чекає. Можливо, що й сам Путін, який намагається зробити могутню КНР своїм союзником, розуміє небезпеку неминучого потрапляння у залежність до розважливих і безжальних ханьців. У Путіна давно вже поле маневру перманентно скорочується, тож дивуватися його «любові» до товариша Сі не варто.

Вже давно не секрет, що всі органи китайської влади (Всекитайські збори народних представників (ВСНП), Голова КНР, Державна рада, Центральна військова рада КНР) діють злагоджено, жорстко, за заздалегідь затвердженою програмою. Їм абсолютно далекі сентименти і якась емпатія на кшталт альтруїстського «пролетарського інтернаціоналізму», яким грішив СРСР. А мета Пекіна вже давно зрозуміла будь-якій розсудливій людині. Це світове економічне панування. Культ комуністичного (а насправді сповідуючого державний комунізм, що поступово переходить в економічний імперіалізм) великодержавства добре проглядається у схемі економічних взаємин Пекіна з африканськими державами. Розпочавши в 90-х роках минулого століття рух в Африку з красивих гасел і обіцянок інвестицій, китайські представники незабаром показали своє справжнє обличчя. Приходячи в якусь африканську країну, вони скуповували все більш-менш перспективне в комерційному плані — у виробництві, у с/г, у видобутку корисних копалин, серед об’єктів інфраструктури. Набували доступу до стратегічних активів країни у вигляді її брендів, технологій, розподільних мереж, захоплювали ринки. Бізнесмени з Піднебесної завозили китайські товари у величезній кількості, вбиваючи навіть зачатки місцевого виробництва. Економічний потенціал африканської країни, що розвивається, використовувався переважно як ресурсна база і ринок збуту для китайських товарів.

За останні 20 років торгівля між Китаєм та Африкою неухильно зростала, і в 2022 році досягла рекордного рівня 282 мільярди доларів США. На 8-й Міністерській конференції Форуму з китайсько-африканської співпраці у 2021 році Китай оголосив про створення «зеленого коридору» для імпорту африканської сільськогосподарської продукції. За даними Міністерства комерції Китаю, він залишається найбільшим торговим партнером Африки упродовж 14 років поспіль.

Приклад співпраці можна проілюструвати на прикладі анчоусів, спійманих в Індійському океані, а потім оброблених, висушених та упакованих на заводі Huawen Food (Kenya) Export Processing Zone Limited — китайської компанії, розташованої в Кенії. Чи багато тут вигод для Кенії? Думаю, не дуже, але втрачати навіть таку можливість розвитку економіки ця країна не може собі дозволити. Доводиться погоджуватись на те, що є. Ось такий взаємовигідний економічний обмін на китайський лад. Не гребують при цьому китайці і такими неджентльменськими способами досягнення своїх цілей в африканських країнах-партнерах, як підкуп посадових осіб, промислове (і не промислове) шпигунство, варварська експлуатація надр і с/г земель тощо. Одним з основних факторів інтересу Китаю на Африканському континенті є, звичайно, доступ до природних ресурсів. Однак, незалежно від наявності ресурсів, у співпраці Китаю з африканськими країнами важливу роль відіграє також інфраструктура, фінансовий і телекомунікаційний сектори, причому на ці ринки заходять лише державні компанії Китаю. Як бачите, це звичайний економічний імперіалізм, хоч і під червоним китайським прапором.

Якщо повірити китайським бравурним повідомленням з економічного фронту, то картина начебто демонструє взаємний успіх і зиск такої економіки. Але якщо відстежити китайську модель проникнення на прикладі РФ і згадати наш Далекий Схід, то ціна такої експансії стане зрозумілішою. Адже в деяких місцях після плідної роботи китайських сільськогосподарських і лісопромислових організацій залишається місячний ландшафт і отруєна вода та ґрунт, що підлягає за російськими санітарно-екологічними нормами трудомісткій рекультивації, а то й зовсім виведенню із сільгоспобігу.

На Далекому Сході РФ працюють великі китайські підприємства, які вирубують і вивозять ліс, розробляють і видобувають корисні копалини, ведуть сільськогосподарську діяльність. Їм намагаються чинити опір невеликі купки місцевих «патріотів», але їхній протест надто вже маргінальний — вплив китайських інвестицій на місцеву економіку стає дедалі потужнішим. Більшість мешканців так чи інакше залежить від цих грошей, тому протести масовими не стають.

Жителі Далекого Сходу зауважують, що людський потік до Росії з боку Китаю зростає у геометричній прогресії. Форпостом проникнення китайської туристичної, а слідом економічної експансії до Сибіру став, зокрема, Іркутськ. За туристами приходять бізнесмени, які будують у прикордонні магазини, готелі, скуповують землі та вирубують сибірську тайгу. Все частіше справжніми господарями цих країв почуваються зовсім не громадяни Росії. Згідно з підрахунками місцевої влади, в 2018 році озеро Байкал, розташоване на кордоні Іркутської області та Республіки Бурятія, відвідало близько півтора мільйона туристів. Переважна більшість із Китаю. Сьогодні в Іркутську можна зайти до будь-якого супермаркету і побачити там натовп китайських туристів. Китайці скуповують кондитерські вироби, дуже люблять шоколад, зефір і горіхи.

У Сибіру, від Далекого Сходу до Уралу, живе 37 мільйонів осіб — на 78 відсотках площі країни живе 25 відсотків її населення. Це приблизно два-три невеликі китайські міста. Тож у Сибіру страх перед «жовтою загрозою» цілком обгрунтований. Економічна експансія відбувається — це факт. Китайці мають гроші, а російське законодавство дозволяє купувати тут землі всім, хто захоче. Китайці цим правом активно користуються — місцеві скаржаться, що ціни на землю за кілька років зросли в рази і купують її саме китайці. З’явилися готелі, магазини, ресторани, в які росіян просто не пускають.

Офіційна Москва, опинившись у міжнародній ізоляції, просто змушена йти на співпрацю з Пекіном. І умови у цій грі диктує останній. Тому особливої надії на федеральний центр немає — місцеві розуміють, хто домінує у регіоні. До того ж, на тлі китайської експансії на Далекому Сході та Сибіру починають активізуватися національно-визвольні рухи та зростати сепаратистські настрої.

І з кожним днем національні протиріччя наростають, а відчуженість від Москви стає все гострішою. Замість того, щоб врахувати дійсний стан речей і проводити децентралізацію, Москва дедалі більше обмежує автономію своїх суб’єктів. Прикладом може бути закон про мову, що фактично насильно русифікує корінні народи Росії. Цю вкрай непопулярну русифікаторську політику накладається невдоволення розподілом ресурсів, що надаються регіонами. Наприклад, Якутія, інші республіки РФ, відчувають у собі інтерес Китаю, та й увесь Сибір загалом міг би повністю обійтися без Москви. Корінні народи, які населяють ці території, вважають, що Москва їх просто обдирає і при цьому нічого не пропонує, тому й політична еліта республік, напевно, замислюється про свою подальшу долю. Подібні думки є і в опозиційних політиків, але координація дій перших і других для спільного захисту від китайського імперіалістичного дракона є малоймовірною, хоча повністю виключати таку можливість не слід.

Мусульманські республіки Поволжя на прикладі уйгурів Сіньцзян-Уйгурського АТ КНР добре знайомі з методами насильницької уніфікації національної культури та мусульманської релігії. І мало кому з громадян національних республік РФ доведеться до вподоби опинитися в китайському концентраційному таборі «перевиховання». Тому не тільки в Сибіру, а й у Поволжі до «економічної дружби» з китайським драконом ставляться з осторогою, якщо не з тривогою. Але вирішують це питання не місцеві господарники і тим більше не національні еліти (легальні та нелегальні), а федеральний центр, який має свої погляди.

Здавалося б, на карті між Татарстаном і Башкортостаном із Китаєм лежить Казахстан, який, по-перше, з КНР товаришує, а по-друге — «за просто так» китайцям його не проковтнути. Але хто знає, як поведеться Китай, якщо Путіну вдасться надовго анексувати українські землі, створивши несприятливий для демократичних держав прецедент розширення територій. Чи не захоче у такому разі Пекін від економічної експансії перейти до перетягування під свій жорсткий політичний контроль й інших держав? Спочатку діючи м’якою силою, а потім… пам’ятайте, як сказав Путін: «подобається — не подобається…» І чи не стане такою жертвою Казахстан?

Жити поряд із агресивним сусідом нікому не хочеться. Але й у тоталітарній Росії нормального життя не буде. Якщо навіть вона залишиться в незмінному вигляді, то вІйни вестиме постійно, глибше і глибше занурюючись у звичне для Росії імперсько-фашистське болото. Імперський Молох вимагатиме жертвоприношень у вигляді юнаків призовного віку, висмоктуватиме мільярдні податки та збори з бюджетів тих самих РТ, РБ, виснажуючи життєві сили корінних народів.

Порятунок від такої похмурої перспективи можливий на шляху створення Конфедерації Вільного Ідель-Уралу — союзу держав Поволжя на кшталт Євросоюзу. Ця модель дозволить заручитись його суб’єктам підтримкою світової спільноти, створити колегіальні органи управління на економічному, фінансовому, культурному й інших напрямках. Допоможе знайти способи домовитись із сусідами про створення економічного коридору до зовнішніх міжнародних кордонів. Сьогодні ця ідея має супротивників як серед офіційної влади в республіках РФ, так і в середовищі опозиційних політиків національно-демократичних поглядів, тому ще чекає велика робота з пропаганди проекту. Головне тут — нікого не тягти в Ідель-Урал силоміць. Насущні проблеми державного будівництва в нових вільних республіках самі приведуть їх еліти до розуміння раціональності такого союзу, що дозволяє відстоювати свої інтереси у протистоянні й із Москвою, й із Пекіном.