Прорвати імперські кордони чи залишитись анклавом?

Прорвати імперські кордони чи залишитись анклавом?

Як Ідель-Урал — точніше, його республіки — зможуть здобути незалежність, якщо вони з усіх боків оточені Росією? Таким сакраментальним риторичним питанням совково-імперська публіка «вбиває» доводи ідель-уральців щодо можливості створення нашої Конфедерації.

З росіянами сперечатися — що головою об стіну битися: що можна довести людині, яка відкидає закони логіки, що плює на причинно-наслідкові зв’язки… коротше кажучи, взагалі не визнає здорового глузду? Наприкінці суперечки ти все одно почуєш: «Ну і чо? Все одно ми зробимо так. І нічого нам не буде, ми сильніші!» За підсумками доводиться ще раз усвідомлювати: росіяни визнають лише силу, а перераховані вище атрибути здорового глузду сприймають як слабкість.

Насправді, відповідь на російське питання можливості надійного суверенітету й економічної самодостатності республік Ідель-Уралу дуже проста. Для здобуття незалежності оточеним з усіх боків Росією республікам потрібно розірвати це коло оточення й вийти до міжнародних кордонів.

Російські великодержавники-шовіністи, які на початку ХХ століття виряджалися в благородний одяг більшовиків-комуністів, що дбають про благо для трудящих усього світу, а насправді залишалися такими ж імперцями, як і представники династії Романових, чуйно контролювали свободу народів на своїй території. Гасло «Свободу народам!» було так само цинічно брехливе, як і «Землю селянам!», «Фабрики робітникам!» та ін. Упускати владу та контроль над державотворчими процесами більшовики не збиралися. І тому, відчувши навесні 1918 р. небезпеку втрати контролю, що виходила від можливої казахсько-башкирської федерації, вчинили відповідно до своєї звичайної формули: наобіцяли сім мішків вільностей і прав, залучили казахів і башкирів для посилення свого військового потенціалу, використовували їхні війська потім стали методично «заганяти у стійло». У 1925 р. минулого століття, щоб остаточно вихолостити сепаратистські прагнення новостворених радянсько-автономних утвореннях на території проживання казахів і башкирів, більшовицьке керівництво вилучило Оренбурзьку губернію з радянського Казахстану, передавши її в РРФСР. Оренбурзький коридор, що утворився, розділив дві тюркські республіки, був 30 км завширшки, на сьогодні він виріс майже вдвічі.

Цю «картографічну» операцію можна порівняти зі зведенням «берлінської стіни» влітку 1961 р. або із заявою Радянським Союзом претензій на землі Фінляндії (як привід для розв’язання Зимової війни 1939-40 рр.), або з претензіями Німеччини на Судетську область Чехословаччини у 1938 р. р. Усі ці сумні прецеденти світової історії рідняться тим, що походили від тоталітарних імперій, які не визнають міжнародно встановлених кордонів, не кажучи вже про етнічні кордони багатомільйонних народів.

Оренбурзький коридор — це своєрідне сталінське «Ну і чо?» казахам, башкирам і всьому світу. Роблю, що хочу, тому, що можу! А ви не можете мені перешкодити!

У наші дні політика «ну і чо» продовжується в нових дедалі більш цинічних і витончених формах. У ході, наприклад, російсько-української війни вже застосовуються етнічні чистки у вигляді переселення великих груп українських громадян на «простори Росії», вивезення дітей зі зміною їхнього громадянства без згоди батьків і подальшим протизаконним усиновленням, насильницька паспортизація українських громадян на окупованих ЗС РФ територіях, а потім примусова мобілізація чоловіків і т.д. і т.п. Досвід репресій Росія запросто може поширити не тільки на підконтрольну їй територію, а й залучити до суверенного Казахстану, варто лише засумніватися у його лояльності до РФ. Як же за таких умов протистояти Імперії?

Зброєю корінного населення республік Поволжя проти розбійницької поведінки сьогоднішньої Росії, що не відійшла від політики російського імперіалізму ні на крок, може стати спільна боротьба народів Ідель-Уралу за суверенітет кожної з вільних республік у їх національних кордонах і солідарна боротьба за вихід до міжнародних зовнішніх кордонів Федерації Ідель-Урал.

Починаються революції, зазвичай, у столиці, а закінчуються у провінціях. Якщо процес зміни влади у центрі пройде успішно, то народи Ідель-Уралу повинні будуть, не гаючи часу на суперечки та розбіжності, пред’явити солідарні вимоги на усунення Оренбурзького коридору. Форма цього процесу може бути різною. Тут є сенс говорити як про договір на право безперешкодного міжнародного транзитного проходу, так і про повернення території Оренбурзької області Казахстану (або передачу до складу Башкортостану). Зрозуміло, велику роль у розвитку ситуації гратиме політичний розклад на карті РФ на момент революційних змін. Адже невідомо, як поведуться Самарська, Ульянівська, Челябінська області — чи відчують вони себе відпущеними у вільний політ, чи, навпаки, насильно відірваними злою долею від Великої Батьківщини. Але в будь-якому разі вигаданий Сталіним коридор сприйматиметься всіма корінними народами як штучне утворення, як кайдани на ногах повсталих корінних народів.

Не можна виключати, що горезвісний коридор перестане існувати явочним порядком, як було, наприклад, із берлінською стіною — коли прийшли тисячі берлінців і почали її розбирати. Спочатку молотками, зубилами та кирками, а потім бульдозерами та тракторами.

Зрозуміло одне: у тому вигляді, в якому він наявний нині, коридор має припинити існування. Інакше він продовжить бути зашморгом на шиї народів Поволжя, які борються за суверенітет. Не викорінений потяг росіян до імперської величі може загрожувати цим народам рецидивом колоніальної залежності будь-якої миті. І тоді Оренбурзький коридор, який зберігся, стане в нагоді московським імперіалістам.

Напишіть відгук