«Гвинтівка народжує владу!»

Тоді, у 60-х, Енді Ворхол, культовий американський художник українського походження, малював портрети Голови Мао у своїй знаменитій манері, по чотири портрети у два ряди, розцвічених кислотними відтінками… Згадайте його картини, ви всі їх бачили: банки супу «Кемпбелл» , Мерилін Монро та Мао Цзедун. Ікона стилю та революційних міфів 60-х років ХХ століття. Мао з обличчям добряка у своїй безформній кепці із зіркою.

Голова КНР, поряд із кубинським команданте Че Геварою, займав у ті часи вершину олімпу надій прогресивного людства — геть від буржуазного лицемірства, від тоталітарного російського Сталіна, вперед і вгору до щирого вогню революції та свободи. Для французьких студентів 1968 р., наприклад, Мао був безперечним ідеалом революціонера. Хай живе Фідель! Слава команданте Че! Віримо китайським пролетарям і селянам із Мао на чолі!

А знаєте, яким афоризмом Голови розпочинався загальнообов’язковий для кожного китайця тих часів цитатник? Ця маленька червона книжечка, надрукована на чудовому рисовому папері. Якщо забули, то я нагадаю: «Гвинтівка народжує владу!»

Тут у нас на каналі «Вільного Ідель-Уралу» невелика суперечка виникла, так — розбирання серед своїх… Одним із соратників була висловлена ​​наступна думка (граматику оригіналу збережено):

«У Прибалтиці після окупації вони почали створювати латиські, литовські, естонські мозкові центри, уряди у вигнанні за кордоном в Англії, Швеції, США готувалися. І коли імперія пішла, то уряди у вигнанні повернулися з готовими кадрами, замінили всіх радянських і лише тому створили успішні держави Балтії. А решта народів постсовка не готували за кордоном свою еліту, кадри, тому залишилися з колишньою радянською елітою, кровно пов’язаною з Москвою (коли метрополія йде вона завжди залишає залежні від неї еліти), тільки таблички в кабінетах змінили (з КДБ на СБУ, наприклад ), тому всі інші держави не успішні залишилися. Це про питання національних тюркських мозкових центрів за кордоном, підготовку кадрів».

Гарна версія, але трохи не корелюється з реальністю… З розповідей людей, які особисто спілкувалися з литовцями, латвійцями, естонцями, відомо, що вони просто мали з кого обирати в момент розвалу СРСР. Балти поголовно тяглися до незалежності, заперечували радянську ідентичність, висміювали лицемірну «дружбу» із загарбниками. Вони могли коректно розмовляти з вами, дотримуючись правил пристойності, але коли йшлося про незалежність, твердо говорили «ні» спробам вирішувати за них, записувати в «радянський народ — будівник комунізму». А фахівців усіх галузей промисловості й інтелектуалів, які обізнані в політиці та управлінні, у них вистачало і без емігрантів. Хоча, безперечно, були й такі. Багато дисидентів із країн Балтії зберегли в поколіннях патріотизм, віру у повернення суверенітету, у здобуття свободи! Вони не побоялися повернутися до своїх країн і почати працювати на благо своїх народів.

Смішно читати про відсутність фахівців у Білорусії й Україні. З цих республік в СРСР зазвичай брали фахівців на зміцнення цілих галузей у народному господарстві: «У нас тут завал, надсилайте «хохла» на допомогу!» До того ж, українці мали свій уряд в екзилі, який передав повноваження разом із символами влади (клейнодами) президенту Кравчуку після здобуття країною незалежності 1991 р.

І потім ще одне… Я, як татарин, не міг утриматись від обурення! Татари не мають спеціалістів? Фахівців, готових приймати виважені та мудрі політичні, управлінські та господарські рішення? Ну, нічого собі, друже, ти видав! А я все життя вважав татар інтелектуальною елітою тюрків… Можна чим завгодно татарам дорікати, але чого в них не відібрати, то це бажання всіма можливими способами вивчити дітей, відправити до університету, інституту, коледжу. А ще — досягти благополуччя в навколишньому матеріальному просторі — в будинку, в сім’ї, на роботі… Зрозуміло, в РТ повно пристосуванців, сильні клани олігархів, високий рівень невіри в можливість самостійного політичного існування тощо. Але це можна змінити! І люди для цього є! Є мужні політики-дисиденти, є вільнодумні журналісти, які відкидають темники та замовні статті, є авторитетні науковці, є управлінці-бізнесмени.

Пропоную подивитись хоча б на Уряд Незалежного Татарстану у вигнанні — Р. Кашапов з О. Абдурахмановою вже сьогодні відкриті для співпраці й обговорення теми майбутнього нашого народу та нашої Республіки.

А уряд технарів можна сформувати у будь-якій країні без особливих зусиль — у крайньому разі можна запросити закордонних, як зробив Піночет у Чилі. Головною умовою успішності такого уряду є ізоляція представників колишньої влади, недопущення їх до керма країни. Це найскладніше. Ну і ще — щоб не сварилися між собою революціонери, які змінили колишніх диктаторів.

Дехто з соратників дорікає мені за використання терміну «інтелектуальна еліта», мовляв, не політкоректно. Але я не в біологічному ключі його використовую. «Інтелектуальна еліта» тому, що рівень університетів та інших вишів, а також коледжів, профтехучилищ і середніх шкіл у Татарстані високий, система освіти загалом фундаментальна, це все створювалося на татарські гроші татарськими руками. А у татарського народу є потяг до здобуття професії, кваліфікації, освоєння наук. Не всім тюркам вдалося досягти того, що мають татари. Чого тут соромитись?

Ви ж не «Місто Сонця» Томмазо Кампанелли будувати хочете? Там теж подібна зрівнялівка намальована. 

Але насправді, якщо ви обігнали інших у забігу на 1000 метрів і стали переможцем, то що в цьому поганого? Це результат ваших зусиль для реалізації ваших можливостей. Якщо хтось хоче заперечити ваше місце на п’єдесталі — нехай спробує. Але зараз на цьому чужому стадіоні, серед недружньої публіки на трибунах, за продажних і упереджених рефері — у переможцях все одно ви. Все по-чесному!

То як вирішувати питання з кадрами в майбутньому Вільному Татарстані? Начебто ми дійшли висновку, що придатних фахівців у нас вистачає — а чи вистачить сміливих, готових ризикувати ім’ям, становищем, авторитетом? Чи знайдуться ті, хто зможе наступити на горло власній пісні та приймати такі непопулярні, але потрібні рішення? Наприклад, знімати з посад та карати представників впливових кланів, ставлеників олігархів? Хто збереться з силами і шугане від годівниці дармоїдів-кровопійців, які смоктали десятиліттями кров народних, загальнонаціональних фондів і накопичень? Хто погодиться взяти до рук горезвісну гвинтівку, яка народжує владу? Гвинтівку — як символ волі до перемоги та твердість принципів: не злякатися, не продатись, не звернути з півдороги! Чи знайдеться такий татарин, чи доведеться запрошувати пасіонарного башкорту?

Закон життя такий, що повстання породжують вождів, війни висувають нових талановитих командирів і полководців, а необхідність реформ піднімають на урядові посади талановитих політиків-управлінців та економістів з їхніми революційними теоріями перебудови держави, раніше відкинутими бюрократами та конформістами в їхній рідній країні.

У наших міркуваннях ми мимоволі опинилися за два кроки від знаменитих слів «дідуся Леніна»: «Будь-яка куховарка зможе керувати державою»… Але ми цих двох кроків не робитимемо, ми постараємося знайти гідного, добре освіченого фахівця-управлінця, здатного твердо взяти в руки ту саму гвинтівку! І ми всі зобов’язані будемо йому в цьому допомогти.