Агов, прокиньтеся!

У голові твердо закріпилося, що частина російського населення — «прогресивна» — живе в країні рожевих носорогів, або в мріях про ПРМ (Прекрасну Росію Майбутнього), а інша його частина, що деградує, значно більша за охопленням, за чисельністю — існує, уткнувшись після роботи в телевізор із пляшкою пива в руці. «Ну, живуть собі — нехай і живуть!» — хочеться сказати при першому наведенні різкості на загальну картину… Ось тільки коли твоє розуміння світу не збігається з реальністю, то рано чи пізно ти натикаєшся на бетонну стіну, якої за твоїми уявленнями на дорозі бути зовсім не повинно. «Сон розуму породжує чудовиськ!»

На практиці це може виглядати так: плануєш ти взяти іпотеку на житло, піднакопичив для цього грошей, приходиш до банку, а тобі кажуть: вибач, але у зв’язку із ситуацією перший внесок уже не 30%, а навпаки — 50%! Ти: як, чому, я ж учора ще вам дзвонив, я ж розраховував! А тобі: ще раз пояснюємо — і давай розповідати про якусь Набіулліну, про якусь там облікову ставку… Тобі боляче. Ну ще б пак, головою з розмаху об бетонну стіну дійсності!

А прогресивна опозиція тут нагадує: так жити не можна! А як можна? А ось боротися з казнокрадами та корупціонерами, кровососами народними, які розікрали всю країну й навіть армію, а ми через них не можемо ні швидку, гуманну та безболісну для народу перемогу у війні здобути, ні покращити умови для отримання іпотеки простому російському роботязі чи скромній сільській вчительці, ні Імперію по-прогресивному перебудувати: щоб і водогін із каналізацією, і міст через річку, і лікарня зі школою, і менти морду не били, і «чуркою» у черзі за ковбасою не обзивали!

Тут план який опозиція пропонує? По-перше, швиденько виграємо війну, по-друге, виганяємо корупціонерів з влади та проводимо вибори по-чесному (щоб прогресивна опозиція прийшла нарешті до омріяної влади), по-третє, потроху (ду-у-у-у-у-же потроху) відпускаємо віжки в національних республіках, стежачи, щоб жодна, не дай Боже, не брикнула й не вирвалася на волю, а по-четверте… а там видно вже буде! «Тут що важливо? — каже опозиція. — Важливо трохи потерпіти. Поки падишах помре чи поки віслюк здохне».

Але, на жаль, жити хочеться вже зараз, та й проживання у непридатних умовах спричиняє втрату здоров’я. Хоча, скажу по секрету, це найменша плата російського народу за політичну пасивність, за небажання створювати громадянське суспільство, за позу страуса по всіх доленосних рішеннях російської держави. Цю плату платять усі — й опозиція, й народ… Опозиція платить своїми зламаними долями, роками відсидки в’язницями, втечею за кордон… Але реалістами ці «святі» дурні все одно не стають. А народ платить убитими і покаліченими на війні, роками проживання в нелюдських умовах, розваленим ЖКГ, мінімально-жебрачним набором соціальних послуг, що зовсім не відповідає «великій країні»… А ще — споконвічним, не зникаючим за будь-якого російського режиму страхом перед владою.

Опозиція нам каже: «Ошуканий народ треба шкодувати, тицяти його носом у його ж г…о, але не можна, народ у нас святий і богоносний. Захід має це знати! І ніяких санкцій, тільки олігархів карайте, а нещасний народ — ні-ні! А ще антиколонізаторів притримайте, бо розвалять країну — всім погано буде — і вам, і нам!»

І як це охарактеризувати? Безпринципність, флюгерство, реал політик? А може, російська опозиція — це просто блаженні? Що думає із цього приводу «російський народ»? Згадуються пушкінські слова: «Народ німує!» Рефрен: «Та чи щасливий народ?»

Народ старанно поринає у вир мовчання, йде в несвідомість, у відмову, але якось дуже однобоко, якось усе собі самому на шкоду. Іноді довірливо-дурашливо радіє дешевим пряникам, підсунутим владою, і намагається не помічати батога. Буває, що ще й підіграє: голосно кричить ура за наказом згори, радіє по відмашці, славить «народного героя» із затвердженого Москвою списку. Цікава, до речі, тема із такими «героями».

Який-небудь Шаймуратов нафіг не потрібен башкортам, але він дуже потрібен росіянам для споконвічної російської показухи: ось бачите, тубільець теж може в СРСР дослужитися до генерала!

Такі «маяки» російського псевдо-інтернаціоналізму завжди використовувалися імперцями для підкріплення своєї «справедливої» влади, а якщо виникала необхідність, то кидали цих підгодованих псів на придушення бунтів і бунтів простих селян і робітників, як це було, наприклад, у Новочеркаську в червні 1962 р., у Тбілісі 1956 р., у Грозному 1958 р., у Муромі 1961 р., у киргизькому місті Ош у червні 1990 р. Сьогоднішній яскравий приклад виховання таких «псів режиму» — Герой Росії Р. Кадиров зі своїм підручним генералом А. Алаудіновим.

А погані також владою затверджені — вони «розгойдують човен, сіють вітер, підривають єдність народу». Хоча за великим рахунком, чого вони хочуть, ці погані? Насамперед, щоб їх почули, дали можливість висловитися, зокрема і про іпотеку, і про багато разів обіцяний, але так і не побудований міст, і про людську гідність, і про все — про все… Вони чесніші за всіх інших, їм можна найбільше вірити, вони вже об’єднуються в організовані інституції, вони ставлять цілі та голосно заявляють про них, але більшість цих щирих людей у ​​в’язниці чи еміграції. Їм потрібна широка підтримка в рідних національних республіках, аби змусити їх слухати.

Але не чують, не хочуть чути, бояться, що з натовпу крикнуть: «А король голий!» І понесеться, і все посиплеться… Найсмішніше, що якщо одні довго не даватимуть висловитися (влада), інші від усього відмахуватимуться (народ), а треті розповідатимуть казки про ПРМ («навальнинська» опозиція), то підвалини Імперії можуть ще швидше й катастрофічніше почати валитися. І хто ж тоді візьме на себе провину?