Зухи з «посмішкою барса» та ботани в окулярах

Викладаючи власне бачення ситуації в галузі національно-визвольної боротьби, автор іноді стикається з непорозумінням, і як наслідок – із неприємними оцінками своєї роботи та своєї особистості. Він і клоун, і єврей, і вірменин, і татарофоб. Проти перших трьох він нічого не має. Як писав М.О. Некрасов: «Друзі мої, осміюйте мене без сорому – я вам відповім тим же!» Чому не згоден із «татарофобом» – доведеться пояснити.

Виявляється, він мало хвалить татар! У опонентів працює модель «не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий». Тобто хвали своїх і лай чужих, і не дай Бог навпаки! На думку автора, це досить примітивно. Така модель добре спрацьовувала в минулому та позаминулому столітті для татар, які вирвалися з села й шукали підтримки та успіху в чужих краях. Там без татарської взаємопідтримки було не обійтися. Ось так колись давно дід автора сховав молодого татарина, який у бійці вдарив росіянина ножем. Забарикадувався в барачній кімнатці й не відчинив дверей натовпу, що рвався з розправою. Потім дід змушений був виїхати з усією сім’єю зі свого барака у робітничій слобідці. Знав, що росіяни життя не дадуть. Але земляка не видав.

Однак сьогодні, маючи на меті створення незалежної держави, на одній лише ідеї «єдності зі своїми» далеко не заїдеш і наміченого не досягнеш. Потрібен не стихійний сільський протест, а продумана організація боротьби з чітким розклАдом: яка мета, які ідеї, які способи та методи її досягнення, інструментарій та зброя у широкому розумінні, оцінка союзників і ворогів, розподіл обов’язків, зразкові плани на випадки успіху та неуспіху та багато іншого.

Чи знаєте ви, шановні опоненти, українського поета Т. Шевченка? Кажуть, що у багатьох українців його портрет і сьогодні заведено вішати на стіну. Автору, щиро кажучи, його вірші не подобаються – надто похмурі, неблагозвучні, і на музику погано лягають. Російські Пушкін, Лермонтов, Кольцов і багато інших набагато миліші для його слуху. Але, як пояснили мені українці, вони дивляться на Шевченка по-іншому. Він для них не просто поет, він пророк. Він узяв на себе важку й болісну ношу проголошувати народові істину й виконав цю місію до кінця. Мучачись, помиляючись, іноді плачучи від неуспіху та розчарування, але не зрікаючись і не повертаючи назад.

Ще один приклад такої ж непохитності – горезвісний Степан Бандера. Його варто було б оцінювати як політичного невдаху: тяжке тюремне ув’язнення на самому початку політичної кар’єри за участь у теракті проти польського міністра, потім німецький концтабір за спробу відродити українську державність, потім еміграційну невідомість на території Німеччини, і наприкінці смерть від руки агента НКВС. До того ж уся родина Бандери загинула у таборах смерті – частина у німецьких, частина у радянських.

Здавалось би, приклад невдалої кар’єри двох нещасних людей. Якби не одне «але»: їхня ідея, ідея вільної України, вижила і перемогла. Як ви думаєте, дорогі читачі, чи стали б вони шкодувати сьогодні про прожите життя, побачивши з неба плоди своєї праці?

Вимушений зізнатися, автора також критикували за ісламофобію та недостатню любов до ідеї відродження Великого Турану з Туреччиною на чолі. І хоча ця критика виходила від гідних і шанованих земляків, автор ці звинувачення теж відкидає, оскільки сам сповідує іслам суннітського штибу і з повагою ставиться до Туреччини. При цьому застерігаючи, що іслам та мечеть – це трохи різні речі.

Земні професійні служителі Аллаха досить легко вирішують проблеми істини, схиляючись на бік зиску.

А Туреччина, за всієї привабливості дружби з сильним одновірцем і родичем, навряд чи може сьогодні бути прикладом у дотриманні прав людини і громадянина (про що, наприклад, говорить політика президента Р. Т. Ердогана стосовно патріотично налаштованих турецьких військових).

Написавши одного разу про сміливість і відчайдушну зухвалість простих татарських хлопців, автор знову був критикований – цього разу за спробу «розбавити свою татарофобію компліментарною статтею». Щоб ви були здорові, «любі» критики! Так нічого й не зрозуміли! Весь «прикол» ситуації в тому, що зухвалих і «безбаштових» яшь батырлар повним-повнісінько серед сьогоднішньої молоді. Але свою молоду енергію ці молодці з посмішкою барса на обличчі спрямовують на будь-що, та тільки не на національно-визвольну боротьбу. Участь у молодіжних бандах, пошуки пригод на вулицях татарських міст, що виливаються в побутове хуліганство, добровільна участь в агресивній війні проти України… Та мало яких форм може набути «завзятість молодецька» без розумної і благородної ідеї. Тієї самої, що мала народитись у колах національної татарської інтелігенції й бути донесеною до простого татарина.

Дуже хочеться, щоби число татарських ідейних патріотів розширювалося за рахунок людей освічених, інтелектуалів, якими Татарстан славиться серед сусідів.

Окуляристі студенти-ботани з гаджетами в руках і неквапливі, навчені життєвим досвідом сиві інтелектуали потрібні татарській національній революції. Потрібні духовні лідери та інтелектуали-прагматики, щоб очолити та спрямувати цю боротьбу.

Щоби більше було в нас таких, як Р. Кашапов, Ф. Байрамова й інші демократи-патріоти.

Татари завжди з повагою ставилися до навчання, освіти, науки. Вони прислухаються й оцінять особливою мірою слова людей мудрих і освічених, зможуть стати на бік, вказаний просунутими в науках земляками. Й інтелігенти, що борються, не залишаться на самоті, народ, насичений їхніми ідеями, підтримає своїх однодумців.

І тоді, як писали класики марксизму, «ідея, що опанувала маси, стане матеріальною силою»! Ох, і зададуть тоді татари жару Кремлю! Такого, що мало не здасться!