«Живі смолоскипи революції»

Спочатку автор хоче процитувати самого себе, один абзац із попередньої статті: «Громадськість — і ті, хто зараховує себе до Ерзянь Мастор, і просто порядні люди Республіки Мордовія будь-якої національності — допоможуть активістці зі збором грошей на виплату єзуїтського штрафу, який майже втричі перевищує її пенсію. Адже тут не потрібно жодного геройства, навіть розголосу не потрібно, просто мовчки у будь-який спосіб перерахувати гроші. Можливо, для когось це стане першим кроком до усвідомлення своєї позиції у національному питанні. Комусь із ерзян чи представників інших фінно-угорських народів РФ потрібно взяти на себе організацію цього заходу та провести його акуратно, продумано, з підстраховкою. З мотивацією «із жалості до літньої людини, колеги, яка припустилася прикрого прорахунку». Тут немає нічого ганебного, таке формулювання прийнятне у боротьбі з імперським левіафаном, та й військової хитрості ніхто не скасовував. Головне — зберегти бійця, який піднявся в атаку».

Після публікації у деяких читачів виникла думка: а чи правильно дисидентам у спілкуванні з російськими силовиками та чиновниками «свідомо говорити те, з чим насправді не згоден?» Мої критики висунули аргумент: не можна, ми тоді станемо такими самими, як представники режиму.

Спробуймо проаналізувати дилему. Яке ж завдання стоїть зараз перед нами? Зберегти дух революційного романтизму чи досягти конкретних цілей боротьби з режимом? Проблема морального вибору становить суть світової культури, цивілізації. Тут з одного боку Достоєвський з його ідеологемою «Вічний рай не вартує і сльозинки невинної дитини», а з іншого цитата «Мета виправдовує засоби!», що приписується чи єзуїту Ігнасіо Лойолі, чи Адольфу Гітлеру. Якось не хочеться ставати на жодну сторону. Талановитий російський літератор, але при цьому напівбожевільний садист Достоєвський ставить питання так, що зробити взагалі нічого не можливо. А солідаризуватися з Гітлером — значить заздалегідь приректи справу провал, відштовхнувши всіх симпатиків. Дилема! Іноді автору здається, що вона не має рішення. Просто не має!

Як тоді бути? Відповідь у цьому філософському питанні — діяти, не порушуючи основних гуманітарних принципів і міжнародних законів. Того самого гуманітарного права, що регулює правила ведення війни.

Розгляньмо деякі історико-політичні прецеденти.

Британська розвідка під час ДСВ змогла розшифрувати німецькі коди і дізналася про майбутнє бомбардування одного з невеликих англійських міст. Треба було ухвалити непросте рішення. Попередити населення, провести евакуацію — це означає виказати себе і підштовхнути нацистів до зміни шифрів, відповідно втратити величезну перевагу, що дозволяє зберігати життя багатьох своїх солдатів і матросів у подальших бойових діях. У результаті місто розбомбили, Інтеліджент Сервіс далі використовувала зламані коди, англійський флот продовжив громити нацистські субмарини.

Насправді таких прикладів історія війн і революцій — десятки! Чи правильно вчиняла 18-річна патріотка Зоя Космодем’янська, нині непопулярна та затаврована, підпалюючи будинки мирних жителів? А чи правильно чинили радянські воєначальники під Курськом, наказуючи взимку розбирати хати радянських громадян, аби будувати укріплення? А чи правильно вчинив герой ПСВ французький маршал Ф. Петен, погодившись із нацистами і очоливши режим Віші? А чи правильно чинив уряд СРСР на чолі з Й. Сталіним, не погодившись на відступ від Ленінграда, що спричинило численні жертви під час захисту міста?

Запитання, запитання, запитання…

Зрозуміло, на війні чи в революційній боротьбі не можна виявляти навмисну ​​жорстокість, не можна порушувати основні людські принципи, міжнародні гуманітарні закони, але в той же час, якщо ви хочете досягти результатів своїх зусиль, забудьте про романтизм. Інакше у протистоянні з жорстоким, сильним і підступним ворогом ви програєте. І вам залишиться дорогою до концтабору тільки втішатися своєю чистотою та політичною невинністю. А знаменитий кубинський революціонер Ернесто (Че) Гевара у своїх щоденниках ставив питання так: «У будь-якій революції настає момент, коли потрібно вирішити, що ти підноситимеш товаришам по зброї, що відбиваються від переважаючого ворога — медикаменти чи патрони?» Доводиться бути прагматиком!

Якось, розбираючи речі покійного батька, автор натрапив на два його записники з телефонними номерами. В обох чомусь було записано дивну на перший погляд цитату з т/ф кінця 90-х – початку 2000-х «Ксена — принцеса-воїн». Буквально ця фраза мала такий вигляд: «На війні не буває правильного рішення. Буває лише найкраще!» Батько не воював через свій вік, але, очевидно, непогано розумів, як важко на війні визначитися з програмою дій. Тому й зафіксував цитату, хоча раніше такого ніколи не робив.

Один із англійських військових фахівців з організації партизанської боротьби давав пораду «Воюйте брудно!». Очевидно, він наполягав на нестандартних методах боротьби для повстанців або військ, недостатньо сильних для позиційної війни, але не бажаючих сидіти, склавши руки. Військова хитрість — один із основних елементів партизанської тактики, без нього просто не обійтися. Виловлювати ворога поодинці, нападати дорогою додому, коли супротивник уже розслабився і знизив пильність. Обманювати будь-якими способами, вишукувати найболючіші місця, завдавати удару і розчинятися серед сторонніх, цивільних. Для захисту та порятунку бійців, що потрапили до рук режиму, апелювати за наявності можливості до будь-яких інстанцій — від судових до міжнародних гуманітарних. Ще раз повторимо: головне — врятувати бойову одиницю, врятувати товариша по боротьбі. А прекраснодушні ідеалістичні заклики до шляхетності у військових діях, у партизанському русі та підпільній боротьбі неминуче призведуть до поразки.

У роботі міських підпільників — ті самі принципи. Чилійські патріоти казали, що розпочинати агітаційно-пропагандистську роботу серед пролетаріату потрібно зі звернень до власників заводу, фабрики чи представників хунти, маскуючи справжні цілі. Просити дозволу на створення профспілки для вирішення суто побутових питань. Наприклад, де ставити кулер із водою або як замикати роздягальню.

Дозвольте навести ще одну цитату на підтвердження думки автора. Вона належить В. Черчиллю в пору його прем’єрства в роки ВМВ: «Ви не повинні вмирати за Британію, ви повинні вбивати за Британію!»

Згадаймо удмуртського науковця Альберта Разіна, який 10 вересня 2019 р. на знак протесту проти політики русифікації здійснив самоспалення біля будівлі Державної ради Удмуртії. Його жертва не пропала даремно, хоч би скільки тривала боротьба за національне визволення, його пам’ятатимуть. Ех, не вберегли бійця!

Автору ж хочеться, щоб горіли імперські суди, військкомати, відділи поліції й інші органи управління — символи гноблення народу, а не найкращі його представники.