«За мить до відважної смерті…»

Його змусили викопати собі неглибоку могилу в безіменному лісі серед перелопаченої снарядами землі, хаосу розкиданої військової амуніції та слідів бою. Він знав, що його зараз стратять. В останню хвилину він зібрався з силами і сказав найголовніше, що могло замінити йому передсмертну молитву і дорогі йому спогади: про рідний дім і сім’ю, про хороше, що було в минулому житті. Сказав те, що могло висловити все відразу. Все найголовніше й одразу. Сказав: «Слава Україні!» Після цього його тіло розірвали кулі з автомата, він перестав бути живою людиною. Його душа відокремилася від тіла й відлетіла до Бога. Понівечене тіло впало на край ями. Вбивці вилаяли його наостанок.

Цікаво, у тих, хто розстрілював, чи вистачило би мужності померти, як цей український хлопець?

Чому він не благав не вбивати його, чому не крикнув «Слава Росії!» чи щось ще на замовлення своїх конвоїрів? Ось, наприклад, був такий воєвода у російських опричників Олексій Басманов. Проштрафився перед Іваном Грозним. Сину Олексія Басманова Федорові було запропоновано зберегти життя, якщо він погодиться перерізати горло своєму батькові, і він погодився. Іван виконав обіцянку: Федорові життя зберегли — його закували в кайдани, відправили на північ, посадили до в’язниці й померли там.

А ось приклад протилежного типу поведінки, описані Львом Гумільовим: «У битві при Корсуні 1648 р. поляки мали гарну німецьку артилерію — гармати могли з легкістю зупинити натиск козацької кінноти. І ось, щоб «нейтралізувати» артилерію, Хмельницький послав одного зі своїх вірних козаків здатися полякам у полон і дати свідчення, ніби напад козаків готується з правого флангу. Козак здався і помер під тортурами, повторюючи хибну версію і знаючи правду про план Хмельницького. Козача кіннота вдарила по лівому флангу польського війська, і поки ошукані поляки розгортали гармати, перемогу було здобуто. Уявіть собі, яким був розпал пристрастей, якщо цей герой-козак не лише пожертвував життям, а й у жорстоких муках протягом кількох годин зберігав силу волі, воліючи купити перемогу соратників ціною власних страждань».

Очевидно, що зараз розпал пристрастей у війні з Росією в українців не менший. Українці ненавидять росіян! Залишки традиційної радянської симпатії до російських «земляків» з СРСР, що склалася в відносно ситу і спокійну епоху пізнього Брежнєва, зникли, як спогади про казки, почуті в дитинстві.

Іронія долі сьогодні полягає в тому, що смерть українського солдата в брудній камуфляжній формі, на краю принизливо дрібної могили, без звичайного людського ритуалу проводів у інший світ, що супроводжується лише прокльонами ворогів, набуває найвищого символічного змісту. Солдат помирає в моторошних умовах, але залишається гордим і незламним захисником своєї Батьківщини. Своєю смертю зневажає претензії ворога на захоплення та присвоєння його землі, на право панувати над його народом і диктувати йому правила життя…

Іронічно й те, що вороги українця зробили дурну російську помилку: не розуміючи значення своїх учинків, вони зняли страту на відео, відправивши сцену розстрілу в інформаційний простір. Будь-якій нормальній людині ясно, на чиєму боці виявляться симпатії українців. Простий солдат за мить до смерті знаходить сили залишитися вірним своїм ідеалам честі та любові до України. За один день ролик зі сценою жорстокої кари та виявленої солдатом ЗСУ відваги розлетівся інтернетом, про цю подію встигли висловитися лідери української громадської думки, як-от: Президент, міністри, керівники політичних партій, відомі блогери, журналісти, письменники, селебріти з галузі культури, багато інших… І всі вони сприймають це відео однаково — як свідчення жорстокості та ницості росіян (узагалі) і як тріумф українського патріотизму. Невідома смерть у поспіху виритій могилі виявляється сходинкою до набуття загальнонародної любові та святості!

Думка, що народилася раніше, підтверджується ще раз: підтримка всього світу, що проявляється у допомозі біженцям, гуманітарних вантажах, які поспішають в Україну, фінансових вливаннях, постачанні сучасної зброї та боєприпасів — це дуже важливо, без цього не факт, що українці встояли б… Але це не те, на чому ґрунтуються українські успіхи на фронті. Головне те, що українці не хочуть жити рабами та виконувати чужу волю. За це своє рішення — не піддаватися, не поступатися, боротися — вони готові жертвувати життям. Щось підказує мені, що таких солдатів, як розстріляний і поки що невідомий герой, в України багато. Як писав український лідер опору 40-50 років минулого століття Степан Бандера: «Настане час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям слава!»

Ось такий момент і настав!