«Якщо треба – значить, треба!»
Земляки, пересидіти й відсидітися не вийде.
Не хочу привласнювати собі пальму першості в оголошенні ще навесні нинішнього року пророцтва для татар і башкортів, що не може залишитися, як було раніше. Багато здорових людей у Росії і за її межами про це говорили. Були такі й серед татарської та башкирської опозиції.
Але за твердженням центрального та місцевого уряду все мало ставати тільки краще: країна могутніша, життя багатше, досягнення вищі. Ситно, весело, як на ярмарку. А питання про те, за рахунок чого стане кращим, коли йде війна, гинуть люди, діють руйнівні санкції, це нікого не цікавило. Хто ставив питання, підлягав ізоляції, а іншим наполегливо рекомендувалася до вживання пропагандистська тележуйка.
Гасло Путіна «демілітаризуємо та денацифікуємо» для багатьох залишалося незрозумілим, але до чого було його розшифровувати для простої домогосподарки чи роботяги із заводу? За них думав і вирішував Путін із телевізора.
Навіть коли до середини весни стало ясно, що гинуть здебільшого солдати РФ, а не укри, все одно більшість татар і башкир воліли не замислюватися і не реагувати. Вірили офіційній пропаганді, продовжували сповідувати на всіх поверхах соціальної піраміди поведінкову модель «вірного служаки». Вже й татар із башкирами загинуло стільки, що неможливо стало приховувати, вже й диспропорція у національно-географічному розкладі кількості цих жертв однозначно виявилася: знищується генофонд, але зсуву у суспільних настроях не спостерігалося. Як і раніше згуртований табун татарських і башкирських коней гордо мчав степом у бік, вказаний кремлівськими господарями табуна казанським та уфимським пастухам.
ТБ і всі інші рупори офіційної пропаганди сурмили про національних героїв, які борються з нацистами в Україні, порівнюючи їх з героями ДСВ та «Великої Вітчизняної». Магазини, як і раніше, були повні недорогих товарів, кафе, ресторани та дискотеки функціонували на повну котушку, всі свята відтанцьовували вчасно, вулиці були повні народу. Якщо десь щось неприємне відбувалося, це здавалося далеким і тимчасовим. Уряд країни на те й сидів у Кремлі, щоби приймати мудрі рішення та виправляти випадкові недоліки. Адже так завжди було.
Іноді проривалися якісь неприємні речі, яким мало хто вірив. Ну, пам’ятаєте, це місто Буча під Києвом, де хтось когось убив, а укри влаштували підлу підставу, інсценізацію, звинуватили російських військовослужбовців. Але телевізор швидко пояснив татарам із башкирами, і все стало на свої місця. Нормальне життя продовжилося. Подекуди виникали труднощі з роботою й асортиментом товарів, когось скоротили, комусь урізали зарплату, але й тут телевізор роз’яснив, що для нашого спільного російського майбутнього потрібно трохи затягнути пояси, щоби нашим хлопцям на фронті стало легше воювати з укрофашистами. Усі зрозуміли, погодилися. Навіть виник почин «допоможи солдату на фронті», містами та селами почали збирати посилки за допомогою для військовослужбовців. Якщо потрібно допомогти, як відмовитися. Адже вони там, в Україні, захищають простих татар із башкирами від фашистських концтаборів і бандерівців. Це все нічого, ми самі потерпимо, аби фронт підтримати. А те, що рівень життя знижується, то це ж зовсім трохи, і це тимчасово. Імпортозаміщення працює, після перемоги все швидко повернеться на круги своя, і Татарстан із Башкортостаном заживуть ще краще за колишнє.
Наприкінці літа по російських округах стали збирати національні батальйони добровольців. Наші земляки і тут не стали пасти задніх, набрали по два такі батальйони в РТ та РБ. Наші батири роздавали бадьорі патріотичні інтерв’ю, правильно відповідали на навідні запитання воєнкорів, виглядали надійно і по-бойовому.
Деякий ступінь подиву викликали «путінські призиви» зеків із виправно-трудових установ. Але друг президента Путіна олігарх Є. Пригожин усе зрозуміло пояснив: «Краще зеки, ніж ваші діти». Усі зрозуміли й погодилися. Те, що ці пояснення ніяк не в’яжуться з попередніми бравурними реляціями з фронту, нікого не здивувало.
Усі були привчені вірити телевізору на слово та не порівнювати вчорашні заяви із сьогоднішніми. Якщо російські війська розбили під Харковом, і вони тікали, кидаючи танки, бронемашини, артилерійські установки тощо, то ТБ вам, дорогі земляки, не кліпнувши оком роз’яснить – це планова передислокація, щоб заманити укрів у котел.
Щоправда, якось так виходило, що котли намічалися під Херсоном і Лиманом. І не для укрів котли, а для наших рідних «денацифікаторів і демілітаризаторів».
«Тимер» та «Алга», шаймуратовці та доставаловці, на жаль, розстановку сил на українському фронті змінити не змогли. Пригожинські вбивці, людожери та розбійники з грабіжниками теж не погнали «бандерівців» у розтіч.
Тут і мобілізація прийшла, сором’язливо звана «частковою», хоча виглядає абсолютно як загальна. І поїхали наші земляки на призовні пункти, здаватись воєнкомам і воювати за Росію. Щодо цих «чмобіків» (частково мобілізованих) можна з упевненістю сказати: їхня переробка на «Ваньок» завершилася успішно! Їдуть на війну з піснями, танцюють на збірних пунктах, напиваються до відключки – коротше, демонструють бойовий дух і молодецтво! Мобілізація відбувається під сакраментальним гаслом «Раз треба – значить, треба!».
Де-не-де хтось став, можливо, замислюватися про те, що відбувається, і намагатися самостійно оцінити події, але… На жаль, ці спроби аналізу привели більшу частину татар і башкир до думки, що все-таки для Татарстану і Башкортостану потрібно зберігати єдність із Росією, що і для своєї малої батьківщини краще воювати, а не відступити, і що – головне – «Раз треба – значить, треба»!
Загрози з боку Кремля застосувати ядерну зброю викликають у татарських і башкирських мешканців скоріше схвалення, ніж обурення. Чому – дивіться вищезгадане гасло. Гарне гасло, мізки відключає повністю. І, головне, дозволяє вірити, що скоро перемога, а там усе буде, як колись – спокійно, ситно, весело.
А чи буде?
Напишіть відгук