Усього дві фрази Конституції Удмуртії, які повністю нівелювали все інше

«визнаючи, що народ Удмуртії є частиною багатонаціонального народу Російської Федерації»

і

«підтверджуючи прагнення до збереження цілісності Російської держави».

Додавання цих фраз у Конституцію прирекло Удмуртію на зневажання будь-яких прав її населення.

Дійсно, початковий етап виходу зі складу Всеросійської імперії і виходу зі складу СРСР практично у всіх країн, що звільнилися, проходив або через автономізацію, або федералізацію, і тому в їх початкових конституціях теж були приблизно такі фрази. Однак потім у Москві «мінялася» влада — і Москва починала заважати цим конституціям працювати. Тоді народи приймали нові конституції — з метою недопущення зазіхання на свій суверенітет вони проголошували себе окремими країнами на підставі спроби втручання у їхні справи з боку Кремля й аргументуючи це якимось державним переворотом у Москві.

Після прийняття першого варіанта своєї нової Конституції 7 грудня 1994 Удмуртія не змогла піти далі. Їй не лише не вистачило сил, а й не пощастило — держперевороти в Москві закінчилися, і прив’язати свій вихід із РФ до різкої зміни влади вже не вийшло б. Залишався інший шлях — ухвалення законів, які б виводили Удмуртію дедалі більше з-під російського впливу в усіх сферах і нарешті остаточний вихід. Але цьому вже не судилося статися, адже Москва виявилася швидшою та спритнішою — як в Удмуртії, так і в інших республіках.

За ці 30 років удмуртський народ значно порідшав, і якщо Удмуртія проґавить хоча б ще один шанс на волю, то коли з’явиться ще одна така можливість, удмуртського народу вже може й не бути.

Незалежність Удмуртії — це шанс і для місцевих росіян, щоб більше не бути гарматним м’ясом у нескінченних загарбницьких війнах. У тих країнах, де росіяни залишилися після розпаду СРСР, вони не особливо прагнуть «додому», до Росії — розуміють, чим це загрожує.