Татари та башкири: трохи історії

Якщо вам здається, що тертя між татарами та башкирами, які часто можна спостерігати на різних ресурсах, історично обґрунтовані, а не інспіровані Кремлем, то ось вам матеріал, опублікований «Вільним Кавказом» ще в 2006 році.

У будь-якому національно-визвольному повстанні після 1552 року татари і башкири пліч-о-пліч виходили на поле битви, спільно святкували перемоги, разом же ховали полеглих. До 1742 року Уфимська провінція підкорялася Казані. Після цього, і знову ж таки з метою роз’єднання двох споріднених народів, цю провінцію передали під відомство Оренбурга або виділили в окрему губернію. Мензелінський повіт і вся територія Бугульмінського відомства, що майже повністю складаються з татар, передавалися до Уфимського, Оренбурзького, Казанського підпорядкування і виглядали як безрідні та бідні сироти.

А основний тягар усіх визвольних повстань несли насамперед саме ці два повіти. Основні, вирішальні бої з карателями відбувалися на територіях таких районів, як Актанський, Муслюмівський, Мензелінський, Тукаєвський, Сарманівський, Заїнський, Азнакаївський, Альметіївський, Черемшанський, Леніногорський, Бугульмінський, Ютазинський, Бавлінський, які свого часу були підпорядковані Уфимській чи Оренбурзькій адміністрації, а нині входять до складу Татарстану.

Татарські селяни цих районів нерідко ставали вирішальною силою в ході повстань, і вони ж першими зустрічали карателів, найчастіше зазнавали грабежу, розбою з боку російських полків. Не можемо не зупинитись ще на одному моменті. Тисячі представників татарського народу, рятуючись від поневолення та насильницького хрещення, почали тікати в Закам’я та селитися вздовж річок Біла, Ік, Сюнь, Чермесян, Танип, Тулва, Уфа, Аї відразу ж після падіння Казанського ханства. Ще в XVI-XVII століттях, судячи з історичних документів, датованих 1574, 1682, 1705, 1711 роками, на території нинішнього Башкортостану було засновано такі татарські села, як Каришбашеве, Кіги, Атов, Юкалікулеве, Туришеве, Явгілді, Арсланове, Мустафіне, Тулюкове, Там’янове, Сеїтове, Ілмурзіне, Байгузіне, Імангулове і десятки, десятки інших.

Оселившись біля напівкочового народу, татари відразу почали зводити мечеті, відкривати медресе, освоювали хліборобство, обмінювалися нареченими, справляли спільні весілля. Відбувалася природна в цих умовах асиміляція татарського і башкирського народів. І, безумовно, коли на їхні землі вступали каральні полки чи грабували їх російські колонізатори, то татари і башкири спільно піднімалися на захист одне одного, разом же зносили всі тяготи і втрати.

Мабуть, саме тому башкирські старшини завжди з розкритими обіймами зустрічали нових і нових переселенців-татар і наділяли їх лісами, озерами, луками, землею. Щоб роз’єднати два споріднені народи, царський уряд на початку XVIII століття неодноразово посилав регулярні полки з метою насильницького повернення татар у Казанський повіт. Та хоч би де з’являлися російські війська, башкири першими піднімалися на захист татар. Не допомогло й видання Анною Іоаннівною у 1736 році спеціального Указу про заборону шлюбів між татарами та башкирами. Татарські сім’ї, як і раніше, продовжували селитися між Камою й Уралом, і ці землі вже сотні років тому стали для них рідними.

На підтвердження своїх слів наведемо і цифри. Якщо у середині XVIII століття біля Башкортостану налічувалося 412 тисяч жителів, то понад 200 тисяч їх становили переселенці. У той час (уже на той час!) царські чиновники поділяли татар на три групи: тептярі, мішари та казанські татари (більшовицьке керівництво їх переплюнуло: татар сьогодні розбили на казанських, сибірських, кримських, ногайських, астраханських, навіть нижгарських). У 1747 році в Башкортостані проживало 57 500 тептярів і 10 100 мішарів.

Про казанських же татар відокремлених даних немає. Відомі дані, що з’явилися пізніше: у 1917 році тут проживало 650 тисяч татар, башкири ж у 1920 році становили 524 тисячі осіб (Р.Сибагат. Башкортостан татарлары Нем аларныц теле. «Казан ут-лары», 1992, ?1). Повернемося, однак, до історії національно-визвольної боротьби та звернемо увагу ще на одну особливість. Хоч би де спалахували повстання, у XVI-XVII століттях основний удар повстанців, як правило, був спрямований на найважливіші форпости російських колонізаторів – Уфу, Мензелінськ і Казань.

Саме тут зосереджувалися російські каральні загони та ненаситні царські чиновники. У ході повстань жителі практично всіх татарських сіл, розташованих між Уфою та Казанню, активно включалися до повстанських загонів. Причому часто вони ставали вирішальною силою у боротьбі проти колонізаторів.

Відповідно і карателі обрушували свої криваві удари передусім на татарські села, що входять нині в Сабинський, Пестрочинський, Балтасинський, Мамадиський, Рибно-Слобідський, Азнакаївський, Єлабузький, Мензелинський, Ак-таниський, Тукаївський, Сарманівський, Муслюмовський, Бугульмінський, Агризький та інші райони. Виходячи з перелічених вище аргументів, ми з повною підставою можемо стверджувати, що всі повстання XVI-XVІI століть – це ні що інше, як спільна боротьба татарського і башкирського, нерідко і марійського, чуваського, удмуртського народів проти колоніального ярма.