Татарський інтерес

Татарський інтерес

Багато хто з воюючих за Москву татар робить це зовсім не через російський патріотизм, а зі звички до чиноповажання, з поваги до думки старшого/начальника, честі «великим людям». Ушанування ідеологічних бовванів може бути відсутнім, воно нічого татарину не дає ні в моральному, ні в матеріальному плані і сприйматися просто як мотлох. Але ідеологічна порожнеча здатна іноді породжувати дуже неприємні речі.

Читаєш татарські ЗМІ та поринаєш у ілюзорний світ татарського благоденства. Тиша, гладь і Божа благодать! Лише іноді, для різноманітності, її розбавляють побутовими дрібницями на кшталт сімейних скандалів чи незаконної експлуатації птахів казанськими аніматорами. Далі йдуть «критичні» статті про екологічні порушення (а у кого їх немає?), повідомлення про те, що Татарстан посів третє місце в рейтингу регіонів із соціально-економічного стану після Москви та СПб (ех, добре жити у Росії нам!) і топ-новина – «В Альметьєвську витратять 20 млн рублів на бордюри та поребрики»… Про війну – жодного слова! Немає ніякої війни! Всім наказано весело всміхатись і пишатися життям у процвітаючій татарській обителі миру та працьовитості.

Багатьом хотілося б, щоб так і було, щоб оточувало нас благополуччя, щоб усі були цілі і могли насолоджуватися спілкуванням у родинному колі. Але якщо спробувати визирнути хоч краєм ока за межі офіційних ЗМІ, то можеш зустріти в інтернеті дуже неприємні ролики: татарські хлопці з російської армії, які потрапили в полон, розповідають про свої пригоди. У цих сумних оповідках усе навпаки. На перше місце, повертаючись у крові, вилазить війна – незрозуміла і, виявляється, нікому не потрібна. Потім іде тяжке перерахування негараздів, у яких винне здебільшого начальство, і як наслідок – висновок про свою дурість, самовпевненість, легковірність і наївність, що загнали татарського хлопця в страшну палітурку. «Командири нас кинули…» або «всіх перебили, нас залишилося двоє зі взводу, не було зв’язку, і ми не знали, що далі робити…» або «у нас не залишилося боєприпасів і продуктів, навіть води не було…»

У перші хвилини полону на обличчях навіть не страх, а тваринне отупіння – від надмірного емоційного перенапруження, від втрати орієнтації в часі та просторі, від непорозуміння свого власного стану – все для тебе скінчилося чи це тільки початок? Чи мучитимуть тебе, доб’ють просто на полі бою або відправлять у тил?

Після потрапляння до табору для військовополонених, в умовах цивілізованої, але жорсткої дисципліни, йде період оцінки ситуації та спроб розставити події на свої місця, спланувати можливе майбутнє. У багатьох, очевидно, переважають думки про те, як скоріше потрапити на обмін і як знову не потрапити в армію, на фронт.

У полоні діє універсальне правило – не сперечатися, не проявляти себе, погоджуватися з усім, що тобі скажуть. Можливо, тому всі інтерв’ю наших хлопців, які потрапляють до Ютуба, такі стереотипні. На жаль, окрім стереотипності, у цих розмовах з українськими журналістами татарські екс-вояки виявляють ще одну якість, якою не варто пишатися. Йдеться про обмеженість, примітивність кругозору, низький культурно-освітній рівень. Послухаєш висловлювання – і стає видно, що перед тобою не дуже грамотна людина, яка повірила в грубу пропаганду і не попрацювала хоч щось дізнатися про реальний стан речей, яка захотіла виправити свої не дуже успішні матеріальні справи шляхом вступу до лав ЗС РФ. Зв’язати згубні наслідки такого кроку з причиною їхньої появи теж, на жаль, не всім вдається. Навіть після перебування у полоні! Дехто продовжує свято вірити у «нацистів».

Коли українські журналісти фактами розбивають міф про «укрофашистів», «звільнені від українського режиму території», «референдуми» й іншу пропагандистську нісенітницю, коли пояснюють, хто на кого справді напав, нашим хлопцям просто нема чим крити. Та вони й не готові до таких суперечок – через звичку відключати мозок і довіряти на сто відсотків російському телевізору. Згадується приголомшений вигук одного з наших полонених (хоч і не татарина): «То, виходить, нам усе брехали?»

А от якщо взяти і поставити себе на місце українців, які не бачили і не знали ніяких нацистів і НАТОвських солдатів, але на своїй шкурі відчули російські бомбардування, окупацію, втрату рідних і близьких (дуже часто зовсім не військових людей), розруху тощо. Як це?

Просто уявіть, що у Казані чужі солдати вкрали всі пожежні машини, з усіх лікарень вивезли всі апарати УЗД, усі МРТ, усі рентген-апарати, не кажучи вже про комп’ютери. У всіх власників відібрали вантажівки та мікроавтобуси, всі дорогі та ті, що в хорошому стані, легкові автомашини. Пограбували музеї (тобто вивезли повністю весь фонд), забрали із заводів і фабрик, де було сучасне дороге обладнання, кращі верстати (іноді цілі виробничі лінії). Вирізали на брухт трамвайні рейки та тролейбусну контактну мережу. Вивезли все, що можна вивезти… Про побутові «надбання» «визволителів» вже й говорити соромно. Усі знають про крадену побутову техніку, планшети, ноутбуки, телефони, ювелірні прикраси… Це мародерство, яке сором’язливо прикривається евфемізмом «трофеї». Адже люди в українських містах, які зараз перебувають під російським контролем, наживали все це десятиліттями. Ось уявіть собі, наприклад, нашу Казань після такого!

Уявили? І знайте: потім вам розкажуть, що звільнили вас і допомагають відновлюватися! Надішлють пару вантажівок гуманітарки і збудують два панельні будинки. Оце спасибі, оце облагодіяли!

І в чому тут татарський інтерес? Яке місце у війні Імперії з сусідньою країною, яка ні на кого не нападала? 

Погодьтеся, татарину зовсім не обов’язково грабувати та красти, мародерити в окупованих українських містах і селах. Він здатен заробити собі все, що належить гарному господареві. 

А якщо хтось має труднощі, то йому варто допомогти порадою та моральною підтримкою, а не посилати в чужу країну до людей, які нічого поганого ні Татарстану, ні окремому татарину не зробили.

Напишіть відгук