Татарсько-башкортський консенсус

Як із колишньої злиденної японської колонії з населенням, яке ворогувало між собою (китайці, індійці, малайці тощо), за повної відсутності ресурсів (навіть питну воду та пісок для будівництва вони експортували з материка) вдалося за тридцять років побудувати процвітаючу країну із завидним ВВП на душу населення, що стала одним із найбільших фінансових центрів світу, з гармонійними національно-етнічними відносинами та завидним рівнем соціальної захищеності її громадян? Про це у своїй книзі пише Лі Куан Ю, незмінний прем’єр-міністр Сінгапуру протягом 40 років. Його книга стала настільною для багатьох політиків нашого часу. А Маргарет Тетчер, яка спеціально вивчала досвід Лі Куан Ю, сказала, що за всю свою каденцію він жодного разу не припустився помилки. Не прочитати цю книгу соромно, а відкидати найкращий досвід — безглуздо.

На жаль, шлях до політичного суверенітету й економічної стабільності може бути і не таким успішним і прямим, як у сінгапурському прецеденті. Наприклад, за розвалу СРСР першими з економічними труднощами зіткнулися країни Балтії. Структура радянської економіки була така, що більша частина підприємств працювала на оборонку, ще одна частина критично залежала від сировини та комплектуючих із різних республік Союзу, третя частина — взагалі була дотаційною і перебувала нижче за рівень рентабельності. З розривом виробничих зв’язків і кризою неплатежів переважна частка виробництв зупинилася, а Центробанк при цьому припинив спрямовувати на місця гроші. Власної валюти ніхто з балтів ще не мав. Ось за таких умов завдання, як вирішити питання забезпечення населення найнеобхіднішим? Роботи немає, зарплати немає, та й самих грошей (банкнот, купюр, монет) для виплати — також немає! Народ за таких обставин виходить на вулицю, вимагає гнати реформаторів у шию та повертати все назад — до СРСР, коли були гроші, зарплати, пенсії тощо.

Естонці тоді викрутилися, продавши чеченцям за долари рублі купюри, що вийшли з обігу внаслідок грошової реформи. А перша прем’єр-міністр Литви змушена була їздити країнами Європи, просити про допомогу та пропонувати купувати у литовців шкарпетки та трикотаж. Шлях до реальної економічної незалежності складався дуже складно, натерпітися поневірянь довелося по ніздрі…

Татарам і башкортам на шляху до побудови успішного народно-господарського комплексу навряд чи вдасться «без напруження» пройти всі підводні камені на обраному державотворчому курсі. І готуватися потрібно не до того, що відразу ж збудеться заповітна мрія — можна буде приступити до «справедливого» розподілу активів і «втерти ніс» сусідові-татарину/башкорту. Реально варто подумати, як вижити в цей складний період.

Чому автор взагалі торкається зараз такого питання? Його примушує до цього тон міркувань у чатах і соцмережах наших народів. Насамперед там усі кроять і перекроюють карти республік. Потім планують, як депортувати хитрих татар чи «пригнути» зухвалих башкортів. Далі йдуть плани будівництва «аеропортів із кришталю» та надмагістральних нафтопроводів у… (тут ентузіасти до кінця ще не продумали, тому деталі обходять мовчанням). Хтось пропонує відразу ж зводити військові заводи та формувати сучасну національну армію (ясна річ, для оборони від «хитрих татар» чи «нахабних башкортів»). Є серед мрійників і прихильники теорії «закордон (ОАЄ, Туреччина, Саудівська Аравія) нам допоможе»…

Коротше кажучи, «маніловські» прекрасні фантазії поєднуються з «шариковськими» планами «космічного масштабу і космічної ж дурості»…

При цьому прості питання, на кшталт «А де на все це брати гроші?» чи «А як відбиватися від можливого російського тиску (аж до озброєного)?» викликають у форумівських мрійників нерозуміння та роздратування.

Можливо, у них картина побудови незалежного Татарстану/Башкортостану дещо інша? Ось такого патріотичного мрійника викликають у Кремль — і Головний російський керівник запитує у нього: «Ну що, Равілю, далі разом господарюватимемо?». А наш Равіль відповідає: «Тільки якщо я сам захочу чи попрошу допомоги для військового упокорення сусіда (як ви вже зрозуміли — хитрих татар чи зухвалих башкортів). А в іншому — пішли ви в ж…, ми самі все ділити будемо!» Тут російський Головний і каже: «Ну, тоді твоя воля, Равілю, ось тобі сто мільярдів грошей на розвиток і всіляких тобі успіхів! А якщо якісь непонятки з сусідом (з «хитрими» або з «нахабними»), то ти одразу клич, ми завжди допоможемо!» Потиснули один одному руки на прощання та розійшлися добрими друзями.

Зруйнувати таку картину уявного вільного майбутнього на сьогоднішній день дуже важко, а опозиційні татарські та башкортські політики, що пропонують зосередитися не на міжнаціональних розбірках, а на реальній боротьбі з Імперією та підготовці конкретних планів соціально-економічного виживання, піддаються остракізму. Наприклад, башкортський політик Р. Габбасов і татарський Р. Кашапов, які закликають до підтримки виважено-позитивних взаємин між татарами і башкортами на шляху здобуття незалежності, не завжди знаходять розуміння — ні серед своїх, ні серед чужих.

Навіть за умови безкровного, «оксамитового» переходу влади в республіках до рук національно-демократичних сил проблем нам усім не уникнути, вони сипатимуться з усіх боків, і найсильніше тиснутиме економіка. Для виживання доведеться зосереджуватися на найголовнішому, чимось жертвувати рішення приймати безпомилково і швидко. А якщо ми помилимося і звернемо на шлях створення нових викликів — наприклад, помножуючи кількість своїх ворогів, продукуючи етнополітичні конфлікти чи провальні економічні зміни, то можна набуту державність і не вберегти.

Ви уявляєте, як тоді радітимуть росіяни — і в республіці, і за її межами! Вони обов’язково скажуть: «Ми так і знали! Без Росії у чучмеків ніколи нічого не вийде!» І що ми їм відповімо?

Тому — не плодимо нових ворогів, питання вирішуємо шляхом консенсусу, кордону не рухаємо, вивчаємо досвід успішних реформаторів, пам’ятаємо, що наш головний ворог — Російська Імперія (РФ)!