Сьогодні чергова річниця вторгнення порад до Чехословаччини

Близько 200 тис. радянських окупантів та 5 тис. танків 55 років тому йшли, щоб придушити «Празьку весну». Істоти, які навіть туалетного паперу не мали, вирушили вчити життя чехів і словаків — бо замість гарного рівня життя мали багато військової амуніції.

І знаєте, що? Не видно жодних спроб серед корінних народів якось поностальгувати про цю подію, похвалитися, що його народ там брав участь чи родич. Бо всі чудово пам’ятають, що це було злочинне вторгнення і було відносно недавно. Тоді чому, коли згадують якісь історії про вторгнення кудись царських військ Кремля чи про вторгнення Рад при початковому етапі існування СРСР, багато представників корінних народів неодмінно намагаються похвалитися участю когось із їхніх предків у цих кремлівських авантюрах?

«Мовляв, ось і ми там були, ми там відзначилися, ми теж герої». Ба більше, деякі примудряються ще й заслуги перераховувати окремих осіб чи підрозділів, які набрані з корінних народів: «дивіться, ми не осоромили честь наших народів у складі російської армії і теж воювали добре».

Це все серйозно, чи що? Пишатися тим, що спочатку твій народ завоювали, а потім погнали, як худобу, на чужу війну за своїх завойовників — перетворювати інші народи на таких самих рабів? Чим «тоді» відрізняється від «зараз»? Чому щодо сучасних воєн так не роблять, а старі згадують із сумом?