Що не так із татарськими націоналістами?

За даними ООН, у світі налічується близько 5 тис. народів, які говорять 7 100 мовами. Але держав існує лише 195. Чому одні народи спромоглися створити свої держави, а потім їх втратили? Іншим вдалося захистити свій національний дім і відстояти незалежність. Третім незалежність упала на голову. Хтось ніколи не мав і ніколи не матиме своєї держави. Відповідей багато, і кожна ситуація по-своєму унікальна. Єдине, що можна стверджувати з упевненістю: свобода і незалежність — розкіш, доступна небагатьом народам.

Ось як вважає «Татарський розвідник».

Татарські еліти люблять поговорити на тему «кому пощастило більше, ніж нам» та «як доля неприхильна до татар». Що не так із татарами? Адже, здавалось би, ми маємо все необхідне для власної держави. Окрім зовнішнього кордону. Але й із зовнішнім кордоном не все так критично — це далеко не головна і навіть не другорядна умова державного будівництва.

Найважливіший фермент, який перетворює народ на державну націю, а етнографічні гуртки на національний рух — люди, які готові пожертвувати всім заради своєї ідеї. Таких людей у нас сьогодні немає.

Так, є письменники, науковці та навіть політичні емігранти. Фаузія Байрамова, брати Кашапови, інтелектуали на кшталт Руслана Айсіна. Проблема в тому, що ніхто з них не готовий на все заради незалежності Татарстану. На все буквально. А якщо таких людей серед татар немає — значить, і незалежність нашому народу не дуже потрібна. Можна якось без неї.

І річ тут не в тому, що татари боягузи. Ні. Безліч татар хоробро борються за розширення Росії десь у Херсонській області і гинуть за право посмертно стати повноцінними росіянами. Проблема в іншому. Немає тих, хто став живим втіленням татарської мрії про незалежність. Немає людини, готової на все, на будь-яку авантюру, яка була би здатна наблизити мрію про свою державу. А якщо таких людей немає — значить, і національний рух перетворюється на клуб пенсіонерів та еміграційних блогерів. Ніхто не повірить у ідею, за яку не готові віддати життя її лідери.