Самі ми нє мєсниє…

Хто ж насправді є корінні, а хто прийшлі?

Багатонешановний доктор Й. Геббельс якось писав, що якщо в народу забрати його історію, то через одне покоління він перетвориться на натовп, а ще через одне покоління ним можна буде керувати, як стадом. Запам’ятаємо цю фразу, але поки що поговоримо про інше…

Правда життя така, що прийшлі можуть стати корінними, злившись, розчинившись, привнісши нові риси в загальне обличчя народу.

Отакі бувають парадоксальні зигзаги історії. Якими методами це робиться і з якою метою – ось вирішальний фактор оцінки процесу.

У VII столітті тюркські кочівники-болгари, витіснені з території своїх кочових пасовищ, прийшли на Балкани, змішалися зі слов’янами та фракійцями та створили новий народ – болгар-слов’ян. Процес пройшов мирно, на загальну користь. «Обличчя народу» (у широкому сенсі слова) змінилося, народилася нова самобутня культура.

Є протилежні приклади, коли на чиюсь землю приходять завойовники і змінюють «обличчя народу» силоміць, як римляни в Дакії, іспанці в Мексиці тощо. У нашому прикладі це румуни та мексиканці. Іноді трапляється навпаки, примітивна культура завойовує складнішу і просунутішу, як було в Чингізидів із Китаєм. Але перемагає давніша і сильніша культура – ​​монголи обігнати китайців не змогли, створити нову самобутню культуру в них не вийшло.

Казанські татари стали самобутнім народом, з’єднавши кров тюрків Великої Булгарії з кров’ю завойовників монголів (назвемо їх так умовно, хоча у військах Чингізидів перебували воїни понад 30 різних племен і народів, які були етнічним конгломератом, що не встоявся). Етногенез казанських татар був бурхливим і захоплюючим. Але сьогодні ми знову перебуваємо на етапі боротьби татарського народу за свою справжню незалежність. Останнє слово у книзі цієї боротьби ще не написано, його впишуть майбутні татарські герої, які сьогодні, можливо, ще сидять за партами.

Цікавий феномен стався з Київською Руссю у ХІІІ-ХІV ст. Литовські Великі князі Міндовг, Гедимін і Ольгерд, приєднавши землі східно-слов’янської держави, яка впала, потрапили під вплив її культури, що й не дивно. Предки нинішніх українців і білорусів тоді мали релігію, писемність, мистецтво, дипломатичні зв’язки, законодавство, адміністративний апарат… Литовці зробили мудрий крок, заявивши, що вони «старовини не руйнують, а новини не вводять». У державі продовжувала розвиватися руська (українська) культура, використовувалася Руська Правда (звід законів, один із варіантів Магдебурзького права, введений у дію Київським князем Ярославом Мудрим). Мовою державного документообігу була руська (українська). Литовська знать приймала православ’я, одружувалася з руськими (українськими) дівицями, вільно розмовляла мовою народу Русі. А називалася держава – Велике князівство Литовське, Жемайтійське та Руське.

Для повноти аналізу народження нових народів у ході воєн і завоювань варто звернути увагу на такий прийом військової стратегії (або навіть середньовічної геополітики), як насильницькі переселення великих груп автохтонів на території чужих країн. Так, експериментальна модель таких переміщень, як і її результати, з етнографічного погляду цікава. Дещо віддає євгенікою (псевдонаука про виведення покращеної породи людей), але все ж таки результати інтригують, як результати експериментів доктора Менгеле. Чому ми згадали цього нациста? Тому що наукова цікавість тоді хороша, коли вона не досліджується на тобі самому. Адже наукові досліди, проведені без згоди тестованого, несуть у собі елементи жорстокості чи характеризуються антигуманною спрямованістю, і результат стає неважливим. Людські страждання не можуть бути виправдані відкриттями в науці, проривами в геополітиці чи зручностями у повсякденному житті.

Варто згадати, що ставлення світової гуманітарної думки до питання ведення війн оформлене у вигляді особливого розподілу науки Міжнародного права. Називається цей розділ «Гуманітарне право», він досліджує сукупність міжнародно-правових норм та принципів, що регулюють захист жертв війни, а також обмежують методи та засоби ведення війни.

Якщо прикласти перелік військових злочинів з розділу «Гуманітарне право» до дій Російської Федерації в ході «спецоперації», що триває в Україні, то збіг буде приблизно в 70% випадків (оцінка автора).

Цікаво, що серед описуваних складів злочинів проти людяності, окремою графою проходить «незаконна депортація або переміщення або незаконне позбавлення волі» населення (Женевська конвенція від 12 серпня 1949 року). Тут зупинимося докладніше.

Розглянувши це питання уважно, можна дійти невтішного висновку, що таке «переміщення (депортація)» є улюбленою зброєю Росії вже багато століть. Метод використовувався особливо активно щодо тюрків, кавказців та українців. Бездушна імперська машина перемелювала цілі народи, зриваючи їх із рідних місць, де вони усвідомили себе етносом, видираючи з м’ясом зі звичних та освоєних ландшафтів, продовжуючи в місцях депортації пресинг уже методами пропаганди, заборон на вивчення мови, стирання історичної та культурної пам’яті.

Іноді виникали сумно-смішні казуси. Так у 1944 р. депортували з Кавказу чеченців та інгушів, на їхнє місце заселили росіян, а коли в 1957 р. автохтонному населенню Чечено-Інгуської АРСР було дозволено повернутися додому, то на адресу уряду СРСР пішов потік листів і скарг від «нових власників» вайнахської землі з проханням «не пускати», «повернути назад», не дозволяти «ворогам і зрадникам» жити на «нашій землі».

А в одному з українських міст у 60-х роках завезені з РРФСР фахівці та робітники написали «тєлєгу» до облвиконкому з проханням заборонити українцям на роботі розмовляти українською мовою, оскільки вони цю мову погано розуміють. «Усе нам тут подобається, і природа, і клімат! Добре нас прийняли, дали житло, роботу, ось тільки одне заважає жити спокійно – українці розмовляють українською!»

І хто ж тут корінні, а хто «понаїхали»?

Тут ми підходимо до висновку, до солі та цукру нашої розповіді.

Якщо хтось у ХХІ ст. намагається військовою силою відродити «нову історичну спільність людей – радянський народ», то нехай навіть у результаті обіцяно райське життя, воно не варте життів і доль конкретних людей, яких палицею заганяють у «радянсько-імперський» рай.

І ще, виявляється, корінні – це ті, хто зберіг культуру, віру, мову та звичаї свого народу, знає його історію та вірить у його перемогу, навіть якщо його народ на якийсь час втратив свою землю чи державність. Приклади? Будь ласка! Іспано-португальська Реконкіста, коли піренейські християни змогли в результаті восьмисотлітньої боротьби відвоювати у маврів свої землі; єврейський Ізраїль, відроджений через півтори тисячі років бездержавності; Велика Британія, яка ввібрала у собі десятки різних культур і не дозволила історії розмити своє національне обличчя на етапі англійського імперського колоніалізму. Зуміла пережити і подолати колоніалізм, не втратити національної самобутності та стати шановним символом спільного розвитку держав Об’єднаного Королівства.

Тому пропоную перефразувати цитату з О’Генрі: «Головне не те, які дороги ми вибираємо, а те, що всередині нас змушує їх обирати!» Для нас це має звучати як: «Головне не те, чим ми зараз є, а те, чим ми хочемо бути, від чого ми не згодні відмовлятися і за що готові боротися».

І в такому разі нас ніхто і ніколи не сплутає з тими, що «понаїхали», хоч би як вони намагалися переробляти нас під свої мірки та закони.