Руйнівники

Ви пам’ятаєте цей знаменитий уривок із повісті Льва Толстого «Хаджі-Мурат», де він пише про ставлення чеченців до росіян?

Дозволю собі навести деякі цитати з нього:

«Повернувшись до свого аулу, Садо знайшов свою саклю зруйнованою: дах був провалений, і двері та стовпи галерейки спалені, і нутрощі обпаскуджені…

…Старий дід сидів біля стіни розваленої саклі і, строгаючи паличку, тупо дивився перед собою. Він щойно повернувся зі свого пасічника. Два стіжки сіна були спалені; були поламані й обпалені посаджені старим і вихожені абрикосові та вишневі дерева і, головне, спалені всі вулики з бджолами.

…Фонтан був загиджений, мабуть навмисне, тож води не можна було брати з нього. Також була загиджена і мечеть, і мулла з муталімами очищав її».

Уривок наведений мною не повністю, там є опис людських жертв і сприйняття всього жаху російського погрому в гірському аулі з боку чеченського населення. Хочу нагадати, що повість «Хаджі-Мурат» — історія аварського польового командира — описує події середини ХІХ століття, коли Російська імперія вела війну на Кавказі. Це безжалісна характеристика російської колоніальної політики, яка спирається на задокументовані факти.

Хочеш — не хочеш, але напрошуються паралелі із сучасною російсько-українською війною. Я тут навмисно не торкаюся опису людських жертв цієї війни — ні з одного, ні з іншого боку. Це окрема трагічна тема. Хочу сказати кілька слів про матеріально-господарські, економічні збитки, що впали на плечі українців. За повідомленнями ЗМІ, відпрацювання методики їхнього підрахунку проводиться зараз компетентними українськими та зарубіжними фахівцями. Документальні свідоцтва про знищення та псування об’єктів господарського комплексу України накопичуються в органах виконавчої влади для пред’явлення до міжнародних судових інстанцій, які в майбутньому мають створити громадськості та юристи Європи та світу.

А поки що питання постає суто емоційно: навіщо? Чому так роблять російські військові? Що за пристрасть до руйнування всього, до чого вони можуть дістати? Тисячі українських шкіл, сотні українських лікарень, безліч енергооб’єктів (спеціальна придумана мета військової стратегії російського командувача Суровікіна — Генерала Армагеддон, як його називають), магістралі тепло- та газопостачання, водопроводу та каналізації, мости та шосейні дороги, вокзали та залізничні вузли, заводи та фабрики, житлові будинки, об’єкти культури, парки та сквери, сільськогосподарські комплекси. Все те, що є фундаментом нормального людського життя. Можна сказати коротше — все, що бачили довкола, росіяни руйнували. Вони обстрілювали, підривали, випалювали, ламали і чавили танками, мінували на майбутнє, намагаючись завдати максимальної шкоди.

У російському війську, на жаль, перебувають солдати різних релігій і конфесій, що не завадило їм із холодним серцем руйнувати храми й інші культові споруди, які, за ідеєю, мають бути недоторканними для людей віруючих. Здавалося б, не можуть православні руйнувати церкви, мусульманину не годиться розстрілювати мечеті. Але руйнують. Не знаю, чи є в Україні буддистські Ступи, але, гадаю, у ЗС РФ знайшлися б буддисти, для яких підірвати й ці священні об’єкти — раз плюнути.

Намагаючись розібратися в причинах такої тупої невмотивованої злості та ненависті до плодів чужої праці, я мимоволі приходжу до порівняння поведінки російських солдатів із поведінкою вандалів, які громили й знищували давньоримські міста, коли грабувати вже не було чого. В основі такої поведінки я бачу бажання нашкодити людям, які наважилися жити вільніше, заможніше й організованіше, ніж російський солдат живе у себе вдома. «Ах, то ви не хочете бути такими, як ми? Ви себе кращими вважаєте? Розумніші за нас! Ну тоді ми вам покажемо, тоді отримуйте!»

Хай би хто переміг у цій війні, повернути все назад, відродити в колишньому вигляді вже не вийде. «Хто і коли все це відбудовуватиме?» — звучить у мене в голові під час перегляду чергового відеоролика з жахливими руйнуваннями. Виявись переможцем Росія, думаю я, ні бажання, ні грошей на відбудову України в неї не знайдеться — і санкції ще довго ніхто не зніме, і задля чого їй відроджувати завойовану територію, якщо у власній глибинці розвал і бідність від дурості та безгосподарності. А у разі перемоги України, навіть за солідарної підтримки від друзів і союзників, на відтворення втраченого господарсько-економічного потенціалу підуть роки. Але надії я таки пов’язую з Україною. Там, мені здається, люди працьовиті та господарські, з розрухою миритися не стануть.

Нещодавно мені трапився документальний військовий відеоролик, який розповів про цікаву подію. В одному з прифронтових міст Донбасу в ушкоджену уламками артилерійських снарядів мечеть пробираються чеченські воїни, що воюють на боці ЗСУ. Вони прийшли на Джума Намаз. Видно, що мусульманський храм зведений нещодавно, будівельні роботи до початку війни ще не були закінчені, але він уже набув належних рис урочистості та благості. Видно, що це не просто будова, це будинок Аллаха. І хоча підлога під ногами всипана битим склом зі склопакетів, а рами, що вилетіли з віконних отворів, стоять притулені до стінки, це не заважає чеченським хлопцям із ЗСУ. Вони з відчуженими та зосередженими обличчями читають намаз і слухають хутбу імама-татарина, цілком і повністю покладаючись на милість Господа світів.

У мене з’являється думка: «І це теж українцям доведеться відбудовувати! Українським мусульманам доведеться відбудовувати мечеті — й у Харкові, й у Маріуполі, й у Сєвєродонецьку. Над господарністю українців часто сміються, але у них у цьому немає суперечностей із мусульманськими народами — ті також цінують працю, накопичене майно, дім і сім’ю. А дбайливі господарі, як і в мусульман, мають авторитет і пошану. Українцям будь-якої релігії незрозуміла російська жага до руйнування плодів людських зусиль. Тому, гадаю, багато українців погодяться з іще однією цитатою Толстого, яку вважаю доречним тут навести. І нехай мені не дорікають у русофобії.

«Про ненависть до росіян ніхто й не говорив. Почуття, яке відчували всі чеченці від малого до великого, було сильнішим за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і така огида, бридкість і здивування перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищення їх, як бажання винищування щурів, отруйних павуків і вовків, було таким самим природним почуттям, як самозбереження!»