Роза та Сабіра

Пенсіонерка Роза Абайдулліна та пенсіонерка Сабіра Юлдашева мешкають в одному мікрорайоні великого приволзького міста. Вони давно знайомі, бо колись працювали на одному заводі, ще там потоваришували. Вони допомагають одна одній у житті моральною підтримкою, діляться успіхами та проблемами своїх сімей. Рівень достатку, склад сім’ї у них приблизно однаковий. Чоловіки також пенсіонери, і теж татари. Двоє дорослих дітей у кожній сім’ї, але діти не знайомі, лише знають про існування одне одного. У Юлдашевих два сини, а в Абайдуліних – старша дочка та молодший син.

«Ми не ліземо в політику», – кажуть під час зустрічей Роза та Сабіра. Їм непогано жилося в Радянському Союзі, вони не проти Росії, хоч іноді бурчать на неї. Переважно через недоліки в роботі комунальних служб або незбалансованість у цінах і доходах. Скорочення годин на вивчення у школах татарської мови вони не схвалили, а змін до Конституції не помітили, адже це не головне, це дрібниці, кажуть жінки. Загалом, жити можна!

Сини Сабіри служать в армії, обидва закінчили військове училище, офіцери. Вона пишається ними. Хлопці гарні, дисципліновані. Непогано заробляють, мають власне житло, приїжджають до батьків на гарних машинах, привозять онуків.

Нині один із синів служить у тилу, другий був у зоні СВО, отримав поранення, але не тяжке. Лікується у шпиталі, планує повернутися в стрій, бо розуміє свій обов’язок перед Батьківщиною. Він пам’ятає, що його прадід воював із фашистами, був поранений, нагороджений медалями. Якщо він відступить, то укронацисти можуть напасти на Росію. Батькам син сказав, що змінювати свою думку щодо СВО він не буде, хоча погоджується, що події розвиваються не відповідно до його довоєнних уявлень, що все йде чортзна-як.

Молодшого сина Рози Абайдулліної нещодавно теж повісткою викликали до військкомату, він пройшов медкомісію та готується відбути до армії. Планується короткострокова підготовка, а потім відправлення на фронт. Строкову службу він закінчив кілька років тому, був водієм тягача, а водії у Збройних Силах завжди потрібні. Багато його товаришів і знайомих уже воюють на території України. Деякі з них загинули, а ще кількох людей поранено. При обмірковуванні своїх перспектив молодший Абайдуллін приходить до лякаючих його висновків. Воювати він наче й не проти, але вмирати не хоче. Свій обов’язок перед Батьківщиною він бачить у чесній роботі, у сплаті податків, будівництві кращого, більш досконалого та зручного для його молодої сім’ї життя, у повазі до законів країни, у повазі її громадян, її уряду, всіх жителів Татарстану. А ось умирати він не хоче. Його старша сестра, яку він дуже цінує, вислухавши брата, погодилася, що уряд Республіки й уряд Російської Федерації не має права змушувати братика йти воювати з українцями та вмирати у донецьких степах. Раніше вона вірила, що українська влада ображала росіян Донбасу, але останнім часом почала шукати в інтернеті інформацію про війну і дійшла висновку, що кінці з кінцями не сходяться. Картина в офіційних ТВ-каналів і Телеграм-каналів виходить суперечлива. Старша сестра дуже розумна та самостійна, вона готується до захисту дисертації, батьки іноді посміюються, коли їх запитують, чому донька незаміжня, кажуть: «Перевчилася!».

Старша дочка Рози Абайдулліної вирішила висловити свою незгоду з війною, яку, на її думку, розпочала Москва. У неділю вона синхронно з іншими однодумицями взяла участь у одиночних пікетах у центрі міста. Їх затримали, доправили до поліції. У міськвідділі під час складання протоколів із ними розмовляли грубо, принижували, а одну з дівчат «за зухвалість» кілька разів ударили по голові пластиковою пляшкою з водою.

Додому з поліції молодша Абайдулліна прийшла пригнічена, батькам вона не стала всього розповідати, подробиці вони потім дізналися від знайомих. Суд відбудеться днями, ймовірно, доньку покарають в адміністративному порядку – великим штрафом. Швидше за все, на роботі матиме проблеми, а дисертацію захистити вже не вийде. Але брат дорожчий, і вона не шкодує про свій вчинок. Вона жаліє братика. І боїться, щоб із ним не трапилося на війні горя.

Пенсіонерка Роза Абайдулліна та пенсіонерка Сабіра Юлдашева обговорили між собою і цю неприємну ситуацію, і всі останні події в країні також обговорили. Вони розуміють, що татари бувають різні. Одні борються за Вільний Татарстан, жертвуючи собою, а інші, теж татари, їх переслідують, заарештовують, судять, садять за ґрати, катують, ламають долі та змушують тікати з Республіки. Вони не чули, хто такий Р. Кашапов та інші дисиденти, вони на боці «всіх татар узагалі», вони бачать суперечності у такій картині, але їм важко змінити свої погляди. Така позиція не дозволяє їм розставити все на місця, як вони це робили раніше. І Роза, і Сабіра в деякому сум’ятті дуже хвилюються за своїх дітей і хочуть їх захистити. Зрозуміло, їхні чоловіки такої ж думки, хоч і вони вагаються з виробленням погляду, що дозволяє прийти до внутрішнього миру і визначитися, як слід діяти. Все життя вони спиралися на татарську взаємодопомогу, а тут на тобі.

Дочка Рози Абайдулліної єдина з двох сімей, хто все для себе визначив: вона проти війни, проти того, щоби татарських дівчат били по обличчю у відділеннях поліції, щоби татарські хлопці гинули в Україні, яка, виявляється, не нападала на Росію, а тим більше на Татарстан, а захищається від агресії. Освічена й організована дочка Рози бачить основне зло в тому, що уряд Татарстану підпорядкований Москві, а в уряду Росії свої цілі, котрі не збігаються з інтересами татар. Їй страшно, тому що вона знає силу репресивної машини, яка просто пережовує долю людей – можна згинути запросто. Але її відточений мозок науковця каже: «Ми йдемо не туди! Татари страждають! Ми маємо щось змінювати!» Вона не знає, чи вийде ще раз на пікет, але збирається на роботі пояснювати товаришам по службі свій погляд і відстоювати незручну й небезпечну правду. Тут вона не має сумнівів.