Російська влада — ремонтувати чи спалити?

З гіркотою читаю репортаж про удмуртську сільську школу: «Югурт, Кез ёрос. Населення села: 89% удмурти. МКОУ “Юскінська ЗОШ”. Рік заснування школи: 1879. Кількість вчителів: 14. Кількість учнів: 56. Трухлявий ґанок, криві підлоги, відсутність асфальту по дорозі до школи, нестача класів (доводиться вчитися в коридорах), дірявий перелатаний дах із радянського шиферу, в якому є шкідливий для легень азбест — це не найбільші проблеми зазначеної пам’ятки архітектури ХІХ століття».

Йосип же на кобилі! ХХІ століття, Ілон Маск, імпланти в мозок, польоти на Марс до 2030-40 рр., роботособаки, ШІ! І проблема сільської школи в Удмуртії. Будівництво нової обійдеться за ціною одного СУ-37 — військового літака, що несе смертоносні ракети на сусідню країну, де живуть люди, які не припали до вподоби диктатору…

В Арчибальда Кроніна є роман про молодого лікаря, який боровся з епідеміями в шахтарському селищі в Англії початку ХХ століття. Причиною епідемій була заражена вода, що надходила по застарілому напіврозваленому водопроводу. Влада селища десятиліттями його латала, десятиліттями планувала замінити, десятиліттями обіцяла знайти гроші на капремонт, зверталася до вищих інстанцій із закликами про допомогу, писала петиції своїм парламентаріям… і нічого не змінювалося, люди хворіли і вмирали! Коротше кажучи, цей лікар, набравшись сміливості, разом зі старим колегою підірвали гнилий водопровід вкраденим із шахти динамітом. І лише після цього розпочалися роботи з укладання нового.

Може, з цим ганебним щурячим бараком під гучною назвою «школа» слід зробити так само?

Я хотів би порекомендувати сільським активістам цього удмуртського селища вищеописаний варіант боротьби з бездушною імперською бюрократією, та ось тільки боюся, що такий радикальний крок був гарний у григоріанській Англії, а в умовах «людиноцентричної» гуманної Російської Федерації він до позитивних зрушень не призведе! Та ви й самі, мабуть, подумали: «Що це за дурість нам пропонують? Так ми стару школу втратимо, а нової точно не отримаємо — ніхто нам нічого будувати не почне, ніяких грошей не виділить! Тим більше в умовах війни, що зжирає всі кошти!» І ви матимете рацію, дорогі мої читачі, абсолютно матимете рацію…

Скажу більше: розвиток подій після «червоного півня» може бути взагалі трагічним. Уявіть: школу спалили, дітей возять до сусіднього села, де умови для навчання теж не «ах, які чудові», де вже відзначається переповненість класів і дефіцит площ, де чужинців зустрічають у багнети. До цих неприємностей додаються проблеми з транспортом, бензином, якістю дороги від села до школи, працевлаштуванням учителів тощо.

А якщо «мріяти» далі, то можна уявити варіант із тенденцією до зникнення й самого села — адже наявність школи (поряд із ФАПом, нормальним магазином і зупинкою на автобусному маршруті біля селища) є одна з ознак того, що населений пункт «радше живий, ніж мертвий». А якщо школи нема, молоді вчителі у пошуках роботи виїхали, активні та працездатні батьки, які планують вивчити дітей у повноцінній школі, теж дивляться туди, де зручніше працевлаштуватися… То потроху починають складатись умови, за яких поки дійде до шкільного новосілля, ви опинитеся на узбіччі життя! Скільки разів таке було! Ні-і-і! «Треба робити ноги з такого села, доки не пізно!»

В уявній сумній картині мені шкода не тільки дітей із батьками — вони все-таки мають якийсь простір для життєвого маневру, якщо не опустили руки ще раніше, не втратили життєвої енергії та мобільності — можуть спробувати кудись переїхати, влаштуватися на новому місці, віддати дітей до нової школи…

Мені в цій ситуації чи не найбільше шкода сільських вчителів із цієї удмуртської глибинки. Серед них, напевно, є скромні старі, передпенсійного віку сільські педагоги, які пропрацювали все життя на одному місці. Вони чесно й сумлінно працювали за зовсім невеликі гроші, виростили не одне покоління випускників, вкладали душу у виховання дітей, щосили намагалися прищепити школярам любов до «малої батьківщини» — до цього самого удмуртського села, до удмуртської мови, до звичаїв народу. Вкласти в дитячі мізки думку, що вони, удмуртські діти, не бур’ян, котрий виріс уздовж дороги цивілізації, а рівноправні та гідні нащадки самобутнього народу, який живе на своїй землі вже довгі сторіччя. Адже ви теж знаєте таких вчителів, дорогі читачі, зустрічалися й у вашому житті такі ентузіасти? Підтвердженням моїх слів є фотографії дітей біля стенду зі старенькими книгами рідною мовою, і принесені до класу страви традиційної удмуртської кухні, приготовлені з любов’ю та демонстровані з гордістю, та бібліотечний гурток, де хлопці «ремонтують» удмуртські книжки.

То що зі школою? У душах і в спогадах дітей вона залишиться затишним куточком, рідною тихою пристанню біля батьківського будинку, біля шкільних друзів, але цього мало. Потрібно бути носієм і провідником нового — і в матеріальному, і в моральному плані. Нова школа, нова будівля, обладнані спецкласи, актовий і спортивний зали, комп’ютери, інтерактивні шкільні дошки, теплі туалети і т.д. і т.п. І нові ідеї в новій школі: суверенна демократична Удмуртія у федерації суверенних сусідніх держав, удмуртська культура, що розвивається і росте, навчання удмуртською мовою, викинута на смітник історії ідея імперської великодержавності…

Підпустити червоного півня до напівзгнилої школи, яка не має перспектив до оновлення, зовсім не важко — ні камер стеження, ні нормальної охорони, ні нормального нічного освітлення… Але тільки людей шкода, та ясно видно безперспективність позитивних змін після підпалу.

Потрібно міняти щось інше й у іншому місці, десь вище — у владних сферах! А може, міняти щось і в самих собі, щоб не терпіти мовчки цих чиновників, цю владу загалом?

Як ви вважаєте?