Пантюркістський Рай від моря до моря

У суперечках і диспутах автора з татарами й іншими мусульманами РФ про долі національних республік деякі опоненти із завзятістю, гідною кращого застосування, пропонують як модель розвитку політику пантюркізму. Ця далеко не нова ідея об’єднує ідеалістів, які мріють про відродження Великого Турану, покликаного об’єднати всі тюркські народи – як мінімум Росії, а як максимум усього пострадянського простору, а може, й усього світу.

Така ідеологія викликає принаймні подив. Скільки спроб було на різних континентах, у різних етносів і представників релігійних конфесій створювати імперії на основі єдиної ідеї, єдиної релігії чи приналежності до однієї мовної групи! 

Автор до подібних пантюркістських планів ставиться з терпимістю, беручи приклад з української влади у її взаєминах із кримськими адептами Хізб ут-Тахрір: хочуть вірити у Всесвітній Халіфат – нехай вірять, але не порушують закони країни, в якій живуть. Прикро лише те, що прихильники пантюркізму в національно-визвольному русі Татарстану, наприклад, мало роблять на практиці. Для них ілюзорна ідея схожа на опіумне сп’яніння – звільняє від важких думок і невлаштованої дійсності. А реального прогресу у відстоюванні своїх прав – не густо. Виходить, що татарські патріоти-пантюркісти випадають із обойми борців за Вільний Татарстан. 

Вибачте, але так!

Пантюркістська риторика й ідеологія взагалі річ досить поширена серед татарської інтелігенції. У тієї, що ще не випала в осад і не спить перед телевізором. З інтелігенцією РТ все сумно. Тут перед нами відкривається розчаровуюча картина, оскільки частина татарської інтелігенції просто заколисана владою та молиться на комфорт і добробут. Таких бійців, як Ф. Байрамова, брати Кашапови, Ф. Закієва – одиниці. Громадськість Татарстану підтримує мобілізацію та відправлення татар на війну, не протестує проти знищення татарської мови та культури, змирилася з розмиванням татарської ідентичності. До того ж навіть реально патріотично налаштовані татари, що підсіли на солодкий пантюркістський опіум, відходять убік і закликають чекати відродження Великого Турану. Ось тільки пов’язують вони це відродження з обставинами, чиє виникнення в реальній геополітиці так само малоймовірне, як поява фентезійних воїнів на летючих драконах.

Взагалі, пантюркізм – такий самий кабінетний винахід, як панславізм, панарабізм, пангерманізм та інші теорії, відкинуті часом і народами, які прагнуть суверенітету і самобутності. Якась їхня подоба можлива лише в тоталітарних державних утвореннях і то нетривалий час. Зіткнувшись із життєвими реаліями, такі «гомункулуси» неминуче вмирали. 

Не змогли вжитися в одній державі ані араби за часів Гамаля Абделя Насера, ані німці з австріяками за часів Гітлера, ані слов’яни-югослави за маршала Йосипа Броза Тіто. Не вдалося створити новий усесвітній етнос «за Христом» на початку Нової ери – католики та православні посварилися так, що досі не можуть пробачити одне одного. Тут знову ідея стикається з інтересом і, як завжди, програє. Чому програє? Та не люблять люди уніфікації та стрижки під одну гребінку, у людині природою закладено потяг до самовираження. І як у пантюркістській державі це завдання вирішуватимуть? Ну не захочуть татарки із сучасної Казані опинитися на становищі афганських жінок: носити бурку й сидіти вдома під замком. Це, як-то кажуть, рандомний приклад, а їх багато можна навести. Як бути з тими, хто в пантюркістській імперії не захоче жити за пантюркістською ідеологією та мусульманськими законами? Виселяти? У табори перевиховання відправлятимуть, як китайці уйгурів? Національність людини, належність до етносу визначається її самосвідомістю! І що, ламати самосвідомість? Примушувати забути, що ти татарин? Ти тепер пантюрок, як афганець, туркмен, уйгур, солар, караїм, кримчак, тофалар… Три останні, до речі – взагалі не мусульмани, як їх тоді переконати «підрихтувати» самосвідомість під ідеологію пантюркізму?

Весь світ прагне іншого – вільно жити на власній території, поважаючи права сусіда на таку ж свободу. До Р. Кашапова та деяких інших учасників татарського національно-демократичного руху це, на думку автора, дійшло, тому він і вважає його інтелектуалом, здатним до самовдосконалення, лідерства у національно-визвольній боротьбі. У деяких шановних друзів по руху, на жаль, тенденція зворотна: за наявності базових знань і ймовірної вищої освіти пропонувати «дорогу до казки»! Нехай пробачать автора соратники-патріоти-пантюркісти, ви йому, звісно, друзі, та істина дорожча! Пантюркістська витівка шкідлива для нашої спільної справи. Сьогодні орієнтуватися варто на таких бійців, як Р. Кашапов, Ф. Байрамова, Л. Латипова, С. Ісмагілов, Ф. Закієв та ін. Вони впряглись і тягнуть важку арбу відстоювання татарських прав на своїй батьківщині і переконують інших наслідувати їхній приклад. Вони сміливо, по-татарськи, йдуть шляхом боротьби і проповідують віру у власні сили, а всі інші шляхи і способи – від лукавого!