«Отречёмся от старого мира! Отряхнём его прах с наших ног!» Нова пісня, або Марсельєза

«Отречёмся от старого мира! Отряхнём его прах с наших ног!» Нова пісня, або Марсельєза

Висунута навесні 1918 року В. І. Леніним ідея монументальної пропаганди сягала утопічного твору італійського філософа XVI в. Томмазо Кампанелли «Місто Сонця». Він писав про прикрашання міських стін фресками, «які служать молоді наочним уроком із природознавства, історії, збуджують громадянське почуття — словом, беруть участь у справі освіти, виховання нових поколінь». 12 квітня 1918 р. Ленін, Луначарський і Сталін підписали декрет РНК «Про пам’ятки Республіки», який наказував:

· зняти пам’ятники, споруджені «на честь царів та їхніх слуг»;

· організувати конкурс пам’ятників, «які повинні ознаменувати великі дні Російської соціалістичної революції»;

· здійснити заміну написів, емблем, назв вулиць, гербів і т. п. новими, що відображають «ідеї та почуття революційної трудової Росії».

Цікаво, що не менш уважними до питань монументальної пропаганди були й ідеологи нацизму. Плануючи окупацію України, вони хотіли стерти з землі всі знаки, які свідчили про досягнення українського народу в будь-якій галузі культури. Все знищити, про що українець міг сказати: «Дивись, яка краса (велич), як чудово побудовано, це створили українці!» Все — скульптурні зображення, церкви і храми, пам’ятники на честь великих подій, архітектурні шедеври тощо. Щоб оку не було на чому зупинитися, а пам’яті за що вхопитися. Щоби легше було переконати українців у їхньому рабському походженні та призначенні, чия доля — виконання важких робіт. Мовляв, завжди були ніким і повинні залишатися такими, і коритися господарям-арійцям.

Знищувати згадки про чужу славу й насаджувати схиляння перед своїми досягненнями — загарбники й узурпатори протягом століть повсюдно діяли подібним чином.

Достатньо поглянути на сторінки шкільного підручника з історії. Все так і було, починаючи ще з давньоєгипетських часів, зі стертих зі стін храмів згадок про невдалого фараона-реформатора Ехнатона, який спробував змагатися з владою жерців. Царі Стародавньої Персії Дарій і Ксеркс так само за допомогою монументальної пропаганди увічнювали та звеличували свої імена, прославляли свої завоювання та подвиги. Але дуже часто в історії подібні пам’ятники ставали такими ненависними народу, що їх руйнували і знищували, не зупиняючись перед красою та майстерністю виконання (якщо такі існували). А за неможливості руйнування — просто ігнорували. Давайте тут звернемо увагу на прецедент із пам’ятником православним воїнам, які загинули під час взяття Казані Іваном Грозним. Є така у столиці Республіки Татарстан. Це глузування з татарської народної пам’яті, в стилі сталінського ампіру, ніяких теплих почуттів у більшості казанських татар не викликає, популярністю не користується, перебуває в напівзабутті і навіть іноді використовується жителями міста як відхоже місце. Замість пієтету — відторгнення!

Аналіз показує, що для гарантованого «прийняття» населенням монументальної пам’ятки потрібна така складова, як зв’язок із народною пам’яттю.

Це дуже тонка матерія. Нитка зв’язку не завжди піддається директивному утвердженню (конструюванню, створенню). Витоки її природного виникнення часом криються в архетипах, у підсвідомості… Ось створили монумент, ось гарний він, ось стоїть у центрі селища/міста, офіційні заходи там проводять, наречені квіти покладають… А потім скинуть його до дідькової матері — і ніби не було пам’ятника, ніхто й не згадає. А буває, і зовсім смішно: сиділи у сквері скульптурний дідусь Ленін на одному дивані з дідусем Сталіним, і раптом, за одну ніч у 60-х роках, диван перетворився на одномісний — Сталіна за наказом із Москви відпиляли й викинули. Колір часу змінився! А в одному обласному місті ще на початку 90-х по величезній статуї Володимира Ілліча кинули банку з фарбою та влучили в область паху. Ну, не докинули вище. На ранок комунальники так старанно знищували сліди фарби, так терли, що… загалом, стояв великий вождь на втіху жителям міста з до блиску начищеним причинним місцем, викликаючи посмішки замість шанобливого захоплення.

У грудні 2013 року учасники Революції Гідності повалили пам’ятник Леніну на Бессарабській площі міста Києва. Ця подія в столиці дала старт громадській кампанії з демонтажу пам’ятників радянському вождеві по всій Україні — «ленінопаду». З 2015 року демонтаж почали проводити органи місцевої влади відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». З громадського простору видаляли всілякі символи комуністичного режиму, перейменовувалися вулиці, населені пункти, змінювалися інші назви, що містять комуністичну символіку. Ішов процес «декомунізації».

Фактично декомунізація розпочалася раніше, на початку 1990-х. Тоді вона здійснювалась у формі напівпідпільної боротьби з комуністичними монументами, що займали найпомітніші місця публічного простору, та спробами встановлення нових проукраїнських пам’ятних знаків на «непідконтрольній» владі території церков, приватних підприємств і приватних домоволодінь.

Триває декомунізація в Україні й донині, хоча зазнала деяких метаморфоз. Війна додала у процес долю презирливості до культури північного сусіда і гидливого неприйняття всього російського. Причини цього явища виражені у формулі «Яка справжня ціна російської культури, якщо вона породжує вбивць, ґвалтівників і мародерів?» Можливо, найявніші її прояви — це трупи українців на вулицях Бучі та братські могили в Ізюмі?

Звісно, тут легко можна знайти перегини і в дискусії спробувати переконати найбільш завзятих «антирусистів» у їхній неправоті. Та тільки дискусувати мало хто захоче. Принаймні з тих, хто пережив окупацію й на власні очі бачив плоди перебування носіїв «найдуховнішої у світі російської цивілізації».

Сьогодні стає зрозуміло, що українці позитивно сприймуть, наприклад, перейменування вулиці на честь чеченського добровольця, який бився за Україну, і навряд чи шкодуватимуть про демонтаж бюста Пушкіна чи маршала Жукова. Ніхто не пошкодує про викинуту на смітник пам’ятну дошку епохи «совка», присвячену черговому «революційному демократу». Або знесеному пам’ятнику «чужому» народному поетові, на кшталт чуваського комуністичного літератора М. Сеспеля у Чернігівській області України. Адже ще два-три роки тому було зовсім навпаки. Але хто ж вам винен, шановні представники російської культури, якщо сполох війни щодня звучить у вухах українців, а жертви цієї війни ще навіть не всі знайдені та поховані.

Диспуту з російськими культуртрегерами ще довго не буде. Пам’ятники, нав’язані силою й обманом, і далі зноситимуть. Українці зараз переживають драматичний період набуття нових героїв. Трохи згодом вони поставлять їм нові пам’ятники, свої.

Напишіть відгук