Обійтися без «помічників»

Так уже вийшло, що в ході дискусій про право націй і народів на самовизначення до Статуту ООН було закладено непереборну суперчність… Право на самовизначення конфліктує тут із правом на суверенітет і недоторканність кордонів держави. Для згладжування можливих суперечок було ініційовано та підписано низку міжнародних конвенцій, що окреслюють розумні межі використання права на самовизначення народів, тобто передбачені запобіжники від сепаратизму та громадянських воєн. Як умова обговорювалося, наприклад, що боротися за відділення можуть саме народи та нації, а не просто населення окремого району країни, що збунтувався; що мають бути зафіксовані незаперечні факти утисків у розвитку культури гнобленого народу і що домогтися вільного розвитку в цьому випадку можна лише шляхом побудови окремої національної держави; що якщо народ уже має країну, де його національна культура розвивається вільно, то питання можна вирішити переїздом до цієї країни, а не сепаруванням району проживання в окрему державу.

У Європі пішли ще далі: 1975 р. у Гельсінкі було підписано Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Документ закріплював домовленості глав держав та урядів 33 європейських країн, а також США та Канади щодо широкого кола як спільних, так і конкретних питань міжнародного співробітництва. Серцевиною акту є Декларація принципів взаємовідносин між державами. Підписанти погодилися будувати свої взаємини на таких основних засадах:

• суверенності та поваги прав один одного;

• незастосування сили чи загрози силою;

• непорушності кордонів і територіальної цілісності держав;

• мирного врегулювання суперечок;

• поваги до прав людини та її основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань;

• рівноправність народів у питаннях визначення своєї долі;

• сумлінного виконання взятих на себе зобов’язань.

Чи було вирішено таким чином до кінця питання «сепаратизм / право на самовизначення»? Зрозуміло, ні! Адже природа людини суперечлива. Але розумні основи описано цілком зрозуміло: зберігати мир і порозуміння між народами як найбільшу цінність, а конфлікти, що виникають, вирішувати без насильства. Тобто якщо народ «А», який живе на території держави «В», не уживається з рештою населення, то воювати за свої права він може лише в крайньому випадку — якщо він пригноблений, його основні права та свободи порушені та ніяких інших можливостей для свого розвитку він не має. Вимагати розширення своїх прав у вигляді національної автономії має! Виступати зі зверненнями до всього світу та до уряду країни проживання з претензіями про утиск свободи та можливості культивації національних культурних проявів — теж має! Використовувати всі форми легальної політичної боротьби для досягнення своїх шляхетних цілей має безперечно! А ось озброюватися, створювати воєнізовані загони, шантажувати та тероризувати законно обраний уряд і мирних сусідів-сугромадян — не має! Так само, як закликати іноземні збройні формування собі на допомогу чи приймати «добровільну» іноземну військову допомогу, аж до дарованої «незалежності» — ніякого права не має! І жодні історичні прецеденти й екскурси в етнологію тут не працюють.

Ось у Молдові мешкає багато українців, особливо багато їх у невизнаній Придністровській Молдавській Республіці — це не населення, а саме окремий народ, який усвідомлює та визначає себе як «українці». Але чи мав право народ на проголошення сепаратистського утворення ПМР? Ні, не мав! Бо ніхто не обмежував придністровсько-молдавським українцям можливості розвитку своєї культури у Молдові. Якщо ж комусь не подобалося жити в Молдові, то він міг переїхати в Україну. А уряд України міг допомагати етнічним українцям у Молдові всіма легальними способами розвивати свою культуру, а цих способів — сила-силенна: і гуманітарні (навчання фахівців, обмін виставками, концертами, науковими конференціями), і фінансові (адресна грошова допомога організаціям, окремим активістам, оплата) проектів розвитку тощо), й організаційні. Ось усе це можна, а оголошувати про відокремлення — не можна. Україна це розуміла, а Росія — ні! Не захотіла, оголосила придністровців окремим «народом», що ущемляється молдаванами, інспірувала конфлікт, використала військову силу та підтримує вже багато років сепаратистський нарив на тілі суверенної Республіки Молдова.

Російська присутність, «задіяність» узагалі — помітний маркер сепаратистських «республік» на території колишнього СРСР. І будь-який розсудливий спостерігач зрозуміє, що ніяким правом на самовизначення у цих «республіках» і не пахне. Якщо там приклала руку Росія — і до ворожки не ходи: росіяни знову використовують інструмент «боротьби за самовизначення» у своїх власних підлих цілях, як уже звикли використати століттями! Згадайте, наприклад, історію з карело-фінами, яких «пригноблювала» фінська буржуазія, або русинський сепаратизм, що підігрівався Москвою на Закарпатті, або з останніх — «ДНР/ЛНР»…

Не доводиться сумніватися, що в разі потреби Росія вдасться до улюбленого політичного інструменту й у Татарстані, й у Башкортостані, і в будь-якій іншій національній республіці, якщо зайдеться про справжній національний суверенітет цих народів. Залити кров’ю вогонь антиімперської боротьби корінних етносів — дуже привабливе рішення. Накрутити башкортів у Татарстані й татар у Башкортостані, підказати їм необхідність і неминучість виділення районів компактного проживання у сепаратні «республіки» — і пішло-поїхало… Не треба й танків — самі близькі один одному народи почнуть переконувати опонентів у своїй правоті автоматами та кулеметами… Імперія їм у цьому всім, чим може, допомагатиме.

Не можна приймати допомогу від Імперії у процесі боротьби за свої права! Навіть якщо ви перебуваєте у гарячій фазі «непримиренних суперечностей» із сусідами. Ці суперечності все ж таки вирішуються, а ось підступність російських імперіалістів — незмінна й невід’ємна від самої суті Росії.

Так «незалежна» Республіка Абхазія — класичний приклад прокремлівського маріонеткового квазіутворення на території Грузії. Якщо придивитися, то ясно видно — про російську дружбу тут не може йтися. Призначенням Республіки є контроль за стратегічною (для Кавказу) Кодорською ущелиною та блокування руху Грузії до НАТО. А «скільки здохне абхазів і грузинів у ході конфлікту» — Москву аж ніяк не хвилює!

Боротися за свої національні права можна і потрібно лише без підказок з боку Москви і без виходу за рамки міжнародних законів, визнаних у всьому світі.

Цікавими в цьому плані є думки самих башкортів і татар — розсудливих людей вистачає і в одних, і в інших. Читаємо, наприклад, «Відповідь татарина з Башкортостану…» на Телеграм-каналі «Вільний Ідель-Урал»: «Башкири й татари цілком самодостатні нації… Ми маємо інтелектуальний, науковий, професійний, економічний потенціал для побудови успішних держав. Мені як татарину — жителю Башкортостану стало цікаво, в якому місці й історичному періоді росіянам було надано право висловлюватися від нашого імені…. Можливо, в усі періоди брехливого російського «інтернаціоналізму», а, по суті, русифікації та повзучого геноциду наших народів, зокрема за допомогою нацьковування один на одного? … Чи є складні невирішені питання у взаєминах башкирів і татар? Звісно, є. Тільки ми вирішимо їх самі, без непотрібного посередництва росіян».