Нема дурних!

Днями в інтерв’ю агентству «Рейтерс» президент Зеленський заявив, що Крим може бути звільнено дипломатичним шляхом. Щоправда, він обмовився, що жодного іншого виходу, крім деокупації всіх територій України станом на 1991 рік, не існує. До речі, він виключив можливість ведення переговорів із «людьми, які загрожують ядерною зброєю», «йти з ними на ту чи іншу угоду – це найгірший результат, на який можна піти». Що криється за цими словами Зеленського? Можливо, бажання підштовхнути до активності прихованих опонентів Путіна у вищих колах російської еліти? Зробити крок до розкриття альтернативних латентних переговорників чи натяк на можливість завершення війни без участі Путіна? На корисність віддалення його від реальної влади у Кремлі?

Наразі вже стало очевидним, що Росія не має жодного іншого плану у війні, окрім як дотягнути до зими та включити до порядку денного свою газову зброю для того, щоб розколоти Європу зсередини та посварити європейські країни з Україною. Підведення до цього плану відбувається вже зараз на кількох напрямках одразу: застосовується зерновий шантаж зі звинуваченнями у несправедливому розподілі зерна, що вивозиться з України (тут на допомогу Путіну приходить Ердоган, який переслідує свої цілі в політичному торгу з Росією за вплив на Азербайджан, Сирію та Близький Схід узагалі ); розконсервується вся російська агентура в європейських країнах з орієнтуванням на проведення як масових виступів населення під гаслом «своя сорочка ближче до тіла» (Чехія, Німеччина), так і триває ідеологічне розгойдування ситуації та проведення ІПСО, на кшталт закликів із боку румунських та угорських екс-політиків про неспроможність України як держави; мусуються питання безпеки атомної енергетики України з прозорим натяком атакувати АЕС у разі нових успіхів ЗСУ на фронті.

Усіми шляхами українське керівництво підштовхують до думки про необхідність проведення переговорів. Уже й гідних посередників знайшли – люди, перевірені особисто президентом Путіним: Берлусконі та Меркель. Але формула переговорів залишається незмінною: жодних поступок із боку РФ щодо захоплених територій, підписуємо перемир’я, а потім далі домовлятимемося. А домовлятися, як знає шановний читач, можна 10-20-30 років. А там, як-то кажуть, чи падишах помре, чи ішак здохне…

Чи варто тоді взагалі говорити про переговори у будь-якій перспективі? Весь світ знає, а Україна вже на своїй шкурі неодноразово зазнала, що таке домовленості з Росією. Це, здебільшого, не просто марнування часу, а здавання в полон Ерефії. Це моральне роззброєння перед нею. Як писав Клаузевіц: «Відмова від битви рівносильна поразці!» Поки що, слава Аллаху, Україна не виявляє ознак бажання йти таким шляхом! Український народ боротиметься.

Тут шановний читач може постати перед питанням, а чи варто взагалі підтримувати дипломатичні контакти з країною-агресором нехай не на найвищому, а скажімо, на урядовому рівні?

На думку автора, варто з низки причин. Спробую викласти їх.

По-перше, закордонні друзі та партнери України наполягають на таких контактах і не прислухатися до думки тих, хто спонсорує країну грошима й посилає їй ракети та гармати, було би просто неввічливо; по-друге, українські висловлювання під час таких контактів – це теж зброя, вона також справляє моральний вплив на ворога, як і танки з літаками, і нехай Путін не пишається показувати, що «ничего не больно, курица довольна» – це неправда. Коли ти з натяками: давайте миритися, а тобі – пішов геть, б’ємося далі – це зміцнює одного та нервує іншого (кого саме, читач і сам чудово зрозуміє); по-третє, Україні потрібно вести торг та домовлятися щодо обміну полоненими, а також обговорювати питання гуманітарного права. Росія навершила на окупованих територіях купу військових злочинів, і процедура юридичної фіксації та переслідування винних передбачає, зокрема, і своєчасне пред’явлення ворожій стороні претензій і звинувачень з одночасною апеляцією до світової громадськості. Тобто існує безліч просто технічних питань, які зручніше розглядати у форматі двосторонніх контактів.

Принцип таких контактів для української влади має бути наступним: «Ведемо переговори, коли нам це вигідно, на вигідних нам умовах і з перспективою отримання вигідних нам результатів!»

Тут можна згадати кілька прикладів з історії Ізраїлю. Як, нічого не сказавши на переговорах, можна досягти разючого за корисністю для себе ефекту. Пам’ятайте їхню відповідь, що стала мемом: «Атомної зброї ми не маємо і не виробляємо, але якщо буде потрібно, то обов’язково її застосуємо!» Або рейд ізраїльських командосів на територію країни, що приховувала керівника палестинських терористів. Він закінчився не зовсім вдало, єврейські спецназівці тоді наслідили: керівника бойовиків тяжко поранили, когось із родичів убили, свідками стали дружина та діти, коротше кажучи – скандал! Ізраїльтяни тоді під час неформальних переговорів зацікавлених сторін домовилися, що самі проведуть найскладнішу медичну операцію, вилікують пораненого палестинця та відшкодують матеріальні збитки сім’ї. Для російсько-української війни приклад не зовсім коректний, але може бути прецедентом вирішення технічних питань у ході військових дій. Пропонує ж президент Зеленський обміняти дозвіл російського експорту добрив на українських полонених.

Добре з приводу переговорів висловився міністр оборони України Резніков: останнім часом ми дуже багато чого навчилися, і, зокрема, не довіряти будь-яким розмовам про мир, який нам пропонують партнери…

Нема дурних! – просто заявляють звичайні українські громадяни.