Не-білі «громадяни бантустанів»

Белый ест ананас спелый, черный – гнилью мочёный,

Белую работу делает белый, черную работу – черный.

В. Маяковский

Коли автор був юним піонером у Країні Рад («Эх, хорошо в стране советской жить!»), то в газетах «Юний ленінець» та «Піонерська правда», обов’язкових до передплати всім піонерів і школярів, йому доводилося читати ідеологічно-гнівні статті режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Про саму ПАР дізнатися щось було важко, її ніби не існувало, але про апартеїд писали часто. Там прокляті капіталісти ображали негрів. Не вважали їх за людей. Сьогодні, вчитуючись у друковані тексти російських блогерів і звичайних громадян, автор починає розуміти, що апартеїд можливий і без капіталістів. І не лише у ПАР. Чому автор дійшов такого висновку? Спробуємо розібратися.

Загалом, апартеїд — це ідеологія та державна політика панівного режиму білої меншини протягом 1948–1989 у Південно-Африканській Республіці. Простіше кажучи, дискримінація населення за расовими й етнокультурними ознаками.

Біла меншість ПАР для обґрунтування монопольних прав на експлуатацію ресурсів країни й утримання політичної влади встановила режим сегрегації, тобто зміцнення расових бар’єрів у всіх сферах життя суспільства. Ідеологи апартеїду стверджували, що кожній расі притаманний особливий, заздалегідь визначений історичний шлях розвитку та спосіб життя. І асиміляція однієї раси іншої — явище шкідливе та згубне.

На ранньому етапі запровадження апартеїду було прийнято закони «Про заборону змішаних шлюбів» (1949) та «Про боротьбу з аморальністю» (1950), а також «Акт про реєстрацію населення» (1950). Ці документи забороняли змішані шлюби та сексуальні зв’язки (крім раніше укладених шлюбів) між «білими» та «не-білими».

Населення офіційно поділялося на кілька расових груп, які відрізнялися за правовим статусом і соціальним станом: білі, азіати (нащадки заробітчан із Британської Індії та малайці), етнічні бушмени та готтентоти, мулати та темношкірі. На території ПАР було утворено 10 бантустанів (автономних територіальних утворень для темношкірого населення ПАР), чотирьом з яких (Транскей, Бопутатсвана, Венда, Сіскей) було надано формальну незалежність, не визнану жодною державою, крім ПАР.

Внаслідок застосування норм апартеїду більшість населення ПАР було зведено у безправний стан. Кольорове населення (банту, індійці, метиси) не мали громадянських прав, які мали білі. Наприклад, 23 млн чорношкірих не мали права голосу на виборах до парламенту.

Тепер — чому автор згадав про часи та країни, далекі хронологічно та географічно від нашої батьківщини?

Дві новини викликали в автора сум’яття та стан пригніченості. Як заведено з радянських часів, просторами ЗМІ на початку нового року розійшлося чергово-радісне повідомлення з двох російських міст: 25-річна Венера з Туви в СПб народила хлопчика, а киргизька жінка Ельнура в Самарі народила дівчинку. У таких випадках радісне повідомлення зазвичай закінчується редакторським побажанням здоров’я матері й дитині та казенно-патріотичним запевненням про те, яке у них буде щасливе життя в нашій країні. Але, як кажуть, щось пішло не так…

На авторів повідомлень, на офіційну місцеву владу, на самих породіль і небілих громадян РФ ринула хвиля… «невдоволення» — не те слово. Ринув ураган ненависті! «Вузькоокі ч…и, нахабне чурб…я, тварюки, ненавиджу, щури, таргани!» Небілих звинувачують у тому, що вони займають робочі місця, а їхні діти заполонили дитячі майданчики. Що вони витісняють справжніх петербуржців, нащадків героїчних блокадників. Що вони просто пологові автомати. Що вони опосередковано винні в загибелі чистокровних блакитнооких самарців під Макіївкою… Усі витончені прокляття та лайки важко (та й гидко) перераховувати.

Можу собі уявити, які почуття у відповідь у не-білих громадян РФ породжують такі пости на російських форумах. Є ще один особистий момент… Річ у тім, що автор на полиці книжкової шафи має стару фотографію його матері з новонародженим «автором» на руках. Зроблена давним-давно, в пологовому будинку, в традиційній для таких фото манері: щаслива породілля демонструє туго сповите свіже немовля. Так ось — мати автора й Ельнура із Самари дуже схожі портретно: те ж широке обличчя з виразом доброти та розчулення, ті ж розкосі очі, гладка м’яка шкіра, темне волосся… І мимоволі автору доводиться приміряти всі ці злісні епітети на себе… Виходить, і його мати теж «вузькоока ч…ка»?

Ось там ми і живемо у нашій Великій Росії.

Так само красномовний і приклад із тувинкою Венерою. Взагалі-то Тува — це частина Сибірського ФО, суб’єкт РФ. Тобто ця молода жінка в СПб так само вдома, як і в Кизилі. А після прочитання коментів на цю подію від росіян із СПб та Самари виникає враження, що ми живемо в ПАР 70-х років. Там небілому населенню дозволяли в білих районах з’являтися лише за спецперепустками на роботу, а після роботи ночувати забиратися у свої бантустани. Виходить, наші «просунуті інтелектуали» та патріотичні «нащадки блокадників» по суті — расисти, прихильники апартеїду, засудженого в усьому світі ще 60 років тому? Спробували б вони таке писати в країнах «прогнилого, капіталістичного» Заходу — їм миттю такий судовий позов вкотили б, що мало б не здалося. Будь-який адвокат вчепився б у таку справу — рішення суду на користь небілого було б гарантовано!

А з погляду суто обивательської політології питання вирішується досить просто! Якщо для слов’янського, великоросійського населення країни не-білі сприймаються як чужинці, то або відпустіть їх і дозвольте створити національні держави, або приймайте як належне їхнє право на самовизначення та національно-визвольну боротьбу. Цікаво, що міжнародне право тут цілком солідарне з «обивательською політологією»: якщо не задоволений, якщо не любиш чи не можеш забезпечити рівноправність — відпусти.

Всі все розуміють — і таджики, які розстріляли на полігоні товаришів по службі за блюзнірство, і кавказці, що знущаються зі слов’ян в армії, і татарин Раміль Шамсутдінов, який не побажав терпіти принижень і вбив 8-х солдатів ЗС РФ… Прикладів ненависті на національному і расовому ґрунті, хоч куди глянь — сила-силенна. І як ви вважаєте, шановний читачу, чи багато шансів у такої країни продовжити «жити єдиним людським гуртожитком»? На думку автора, не дуже!