Наша ціль – Незалежність!

Наближається дата, яка залишає байдужим жодного казанського татарина, – 2 жовтня 1552 року. Мій татарський земляк може, звичайно, про неї не думати, може забути на довгі роки та заявляти, що чхати на неї хотів. Але запропонуйте йому розмову на цю тему і спробуйте проводити російські шовіністичні наративи в оцінці тих далеких, майже півтисячолітньої давності подій – і побачите, що жоден татарин не залишиться байдужим. Слава Аллаху, більшість казанських татар ще залишилися причини ексклюзивної оцінки взяття Казані і підкорення Казанського ханства московським царем Іваном Грозним. Вони можуть промовчати з ввічливості або жартувати, але в душі залишаться при своєму. Значить ще є надія, значить ще не все пропало!

А які ж ці історичні наративи Москви? Знову перечитую статті у російській Вікіпедії, розділи зі шкільного підручника історії, готові реферати на тему «Взяття Казані», офіційну історіографію. І все прочитане легко складається у формулу «Росія відкрила татарам шлях до прогресу!» Тут прямо хочеться крикнути: «Брешете, сволото!»

Не так усе було, як пишуть у великоросійських джерелах. При найближчому розгляді в готовому, спритно зібраному російському пазлі вилазять назовні нестиковки та зяяння. Та й до того ж стає видно постійну московитську модель прихватизації чужих земель.

Давайте разом згадаємо і трохи розберемося.

Спочатку був зухвалий бандитський наїзд російської дипломатії на кшталт В. Молотова (М. Литвинова / С. Лаврова / А. Громико – опція «вибрати того, хто сподобався»). Стоп, ні, брешу! Спочатку було ідеологічне обґрунтування бандитського наїзду: 1547 р. Іван Грозний оголосив себе «царем» і рівним з Астраханським та Казанським ханами. Усі пам’ятають, що московитська державність зародилася в надрах Орди, входила в Улус Джучі на правах спочатку данника, а потім союзника. А тут один із призначених адміністраторів «із місцевих» оголошує себе «співзасновником» і вимагає визнати його право на ординську спадщину.

Далі йдуть військові походи московитів, залякування, примус татар до капітуляції на кшталт «краще давайте по-доброму». Потім відбувається будівництво біля ханства, в гирлі річки Свіяги, московитської фортеці. Потім знову слідують пропозиції розділити ханство на дві частини, приєднати правобережну частину до Московії та замінити хана на царського намісника.

Хід війни, тактику річкової блокади, новаторство московитів у використанні артилерії та саперних складових облоги, використання іноземних військових інженерів ми описувати не будемо – не наша тема, зосередимося на суті російської моделі «збирання земель». Так от, одночасно з «військово-технічними вправами» Іван ІV обманює і підкуповує частину татарської знаті, яка повірила Москві і виступила за «мирне вирішення питання». Заманює у свої сіті чувашів та черемисів, які стають гарматним м’ясом у війні й у результаті не отримують нічого. З обложеної Казані тікають ті, хто втратив віру в перемогу, колаборант Шах-Алі підписує московитську «фільчину грамоту», де у Москви самі права та привілеї, а у Казані обов’язки, повинності та приниження. До того ж тлумачити цей «договір» можуть лише самі московити.

Можна провести паралель із «Мінським-1» та «Мінським-2», які розверталися на наших очах в Україні з 2014 р. і самі знаєте чим закінчилися. П’ятсот років тому в Казані було те саме.

«Якщо народ між війною та ганьбою обирає ганьбу, то в результаті отримує і ганьбу, і війну!» – слова В. Черчілля, що універсально підходять для всіх часів і для всіх договорів за участю Росії.

Далі була різанина 1552 р. Для мене падіння Казані означає крах центру регіональної цивілізації, зникнення самобутнього культурного концепту, схоже на падіння Карфагена або захоплення Риму варварами. Тут, оцінюючи подію, потрібно для чистоти аналізу відсторонитися від емоцій і переживань, дивитися на факти з холодною розважливістю, а я натомість ловлю себе на тому, що починаю фантазувати: «а що було б, якби…», «а раптом могло би вийти так, що…».

Встояти Казанському ханству (навіть у союзі з Астраханським, Сибірським і Кримським) навряд чи вдалося б. Московський хижак на той час пройшов фазу феодальної роздробленості, зміцнів і напився крові руських князівств. Пожер ближніх фінно-угорських сусідів, розростався, як ракова пухлина, і прагнув нових жертв.

Чи був вихід у Казанського ханства?

Далі йдуть мої історичні «роздумізми» у дусі модних фентезійних «попаданців», коли хтось дуже розумний із ХХІ століття (не претендую на цю роль) розповідає хану Едігеру, Мамишу-Берди чи хану Алі-Акраму про шляхи збереження незалежності Татарстану – йти на союз із Великим князівством Литовським, разом протистояти московській експансії в уже близькій Лівонській війні… Але це лише сумні фантазії. Так не буває. Краще звернутися до сьогоднішнього дня та тверезо оцінити ситуацію.

В історії Казанської різанини немає нічого позитивного, крім того, що ми можемо зробити з трагедії потрібні висновки. На початку третього десятиліття ХХІ століття Татарстан має достатні для суверенної держави ресурси: демографічні, територіальні, науково-освітні, культурні. Тільки ми не повинні повторити досвід невдалого розвитку та втрати державності Казанським ханством у ХVІ столітті – це перше. На відміну від часів хана Сафи Гірея та хана Шаха-Алі тепер уже Татарстан входить до складу РФ у положенні «данника». Висловлюючись сучасною політкоректною мовою – союзника-донора (чопика для затикання всіх дірок). Тому друге – геть від Росії! Вона лише висмоктує та використовує наші ресурси. На підтвердження наведу цитату з виступу доктора історичних наук Іскандера Аязовича Гілязова: «…чисельність татарського населення зросла незначно, а чисельність етнічних росіян зросла в десятки і сотні разів, при тому, що на момент завоювання чисельність населення Казанського ханства була майже рівна населенню Московського царства». Тобто – частину етносу знищити у різний спосіб, а частину позбавити пам’яті, культури та мови! Нема татарина – немає татарської проблеми! Куди далі?

Незважаючи ні на що, Татарстану на сьогоднішній день вдалося зберегти культурну самобутність, ментальну ідентичність і навіть історичну пам’ять про Казанське ханство як основу майбутнього татарського ренесансу й набуття справжнього державного суверенітету. Ось тільки не варто заспокоюватися… хотів написати «на досягнутому», але ж це не наші здобутки – все, що довкола нас. Це те, що нам завітали з панського російського плеча. Милостиво дозволили! А могли і відібрати, і камчею відшмагати, фігурально висловлюючись. Пам’ятайте про це, земляки.