Національне зцілення татар

Наприкінці травня татарська журналістка Фаріда Курбангалєєва сколихнула інтернет своєю публікацією «Моя особиста денацифікація», розповівши про життя неросіян у Росії. Проте зазначена тема – лише обкладинка, під якою автор сховала безліч складних та неприємних тем: про самоцензуру та внутрішню еміграцію, про гідність національну та особисту, про вибір між самореалізацією та мерзенними компромісами в ксенофобській імперії під гаслом «дружба народів».

Фаріда ханим, як справжня інтелектуалка, розкриває проблеми, надаючи читачеві можливість самостійно знайти відповіді. Відповіді питанням: «Як ми тут опинилися?».

Екзистенційне урвище

Небезпідставно наш народ вважає себе мудрим, упертим і хитрим. Цим національним якостям татар присвячено безліч приказок, анекдотів і жартів. Століття перебування в утробі імперії навчили нас виживати не просто як групу індивідів, а як націю. Виживати за таких умов означає неодмінно пристосовуватися – навчитися уникати як мовних зворотів, так і мислеформ, які нагадують нам про реальне становище народу. Для таких історичних процесів, як окупація з подальшим винищенням титульного населення та заселенням земель Казанського ханства колоністами, ми маємо фразу «такі були часи». Цілеспрямовану політику знищення татарської мови та культури ми називаємо «глобалізацією». Заборону національних партій ми неодмінно торпедуємо фразою «я політикою не цікавлюсь».

Звичайно, не цікавишся! Ще б пак! Як тут зацікавитись, коли за політику можна і в тюрму загриміти? Тим більше за «татарську політику».

Щоб не звар’ювати від усіх цих неприємних думок, татарська колективна свідомість сформувала свій національний імунітет. Татарин знаходить спритні пояснення та виправдання своєму приниженому становищу. Татарин ніколи не визнає, що його поставили в позу для зґвалтування – він дійде висновку, що «опинився у скрутному становищі», і з ґвалтівником можна якщо не домовитися – то спробувати його перехитрити.

Високоосвічені татари пояснять, що ці одвічні навички, сформовані в колоніальній свідомості мас, допомогли нам зберегтися як нації. Потрібно визнати, що так воно і є. Так, ми не нація воїнів, ми не нація гордих і хоробрих, ми не нація волелюбних, але все ж таки – ми є! Ми існуємо вже сторіччя, але стратегія національного виживання не може бути століттями незмінною.

Нація не здатна займатися лише безперервним виживанням та зберіганням терпіння, як і постійно знаходити моральний компроміс, межі якого нескінченно відсуваються.

Рано чи пізно настане момент, коли нога переступить через екзистенційне урвище, за яким уже немає татар – лише російський плавильний котел.

Раціональність боротьби та ірраціональність жертви

Усі без винятку діячі татарського національного руху приміряють на себе роль радянських дисидентів – мучеників-інтелектуалів, яких колись неодмінно високо оцінять татарські нащадки, назвуть «совістю нації у темні часи». Можливо. А можливо, ні. Може, «татарських нащадків» і не буде, як і татар із Татарстаном? Адже це теж дуже реальний сценарій. В умовах втрати татарської мови та секуляризації суспільства усуваються останні перешкоди на шляху перетворення татарина на росіянина.

«Чим тут допоможе насильство?» – запитаєте ви.

Безліч антиколоніальних повстань не призвели до здобуття незалежності, навпаки – завершилися розгромом національних рухів та знищенням найкращих представників національної аристократії. Парадокс у тому, що без цих «безрозсудних і непотрібних жертв» важко уявити історію більшості європейських націй. Саме акти політичного насильства та збройного опору є соматотропіном для націй без держав – гормоном національного зростання, без якого нація засинає вічним сном.

Польську державність без Юзефа Пілсудського якось важко собі уявити. Складність полягає ще й у тому, що відокремити персону Пілсудського від політичного насильства також неможливо. Пілсудський – державний діяч і воєначальник, але наприкінці XIX століття його біографія рясніє не «постановами», «декретами» та «переговорами», а «диверсіями», «бойовими акціями» та «експропріаціями».

Ненависні Кремлеві бандерівці зазнали поразки у протистоянні як із Польщею, так і з Радянською Росією. Але саме ОУН стала тією силою, яка після втрати державності, після голоду та репресій буквально за руку схопила український народ над прірвою небуття. Саме ОУН, а не освітні спільноти на кшталт «Просвіти» змусили зважати на українців і зробили їх суб’єктами європейської історії. Саме члени ОУН визначили вектор спрямування всього національного руху. Єдиний шлях – до свободи та державності за всяку ціну.

Ця ж теза може бути застосовна і до народів, які не змогли набути державності. Наприклад, до басків і каталонців. Довгі та важкі для баскського народу десятиліття правління Франка саме «Euskadi Ta Askatasuna» змушувала битися національне серце. Звичайно, прав і свободи, автономії та самоврядування домоглася не ця організація, а легальні партії політичними методами – шляхом переговорів, поступок та компромісів. Однак чи пішов би Мадрид на ці поступки, сів би за стіл переговорів, якби ЕТА не існувала? Навіть не так: «Було б із ким вести переговори з баскської сторони? Чи існували б партії “Batasuna” та “Euzko Alderdi Jeltzalea” без боротьби націоналістів?». Всі ці питання застосовні і до каталонців з їхньою «Terra Lliure», яка проіснувала до 1995 року.

На відміну від поляків, українців, басків та каталонців, татарський національний рух розглядає можливість застосування насильства, виходячи лише з міркувань особистої безпеки та комфорту – «це призведе до безглуздих жертв та не принесе бажаного полегшення».

Ми боїмося визнати, що сьогоднішній стан татарського народу вимагає політичного насильства, як серце, що зупинилося, вимагає розряду дефібрилятора.

Не загострюй, лягай у могилу!

Татарська інтелігенція заражена ідеями суїциду. Казенні та кухонні татарські патріоти – тобто автори «Стратегії розвитку татарського народу» та її критики – одержимі думкою, що «якось воно буде», «щось має статися» і… «подивимося». Адже «далі так не можна», «у народу забрали надію», «татар образили» та інші національні стогони.

І ось татарський мудрий бабай, прозорливий галім (тат. Галим – вчений), стоїть по щиколотку в народних сльозах і махає руками, намагаючись залучити татарську молодь: «Малай (тат. Малай – хлопчик)! Татарський народ потребує тебе! Давай до нас, у нашу калюжу сліз та страждань!».

Але варто комусь запропонувати чоловікам татарської нації (треба визнати, що найсміливішим і найхоробрішим у нашому народі є не чоловік, а пані, – але це тема для окремої розмови) вийти з калюжі й витерти соплі – підніметься страшне виття образ та менторських настанов. «Та якби не ми, та якби не наше покоління – не знати, що було б із татарським народом», – пояснять наші інтелектуали.

Якщо 10-15 хвилин послухати справжнього татарського патріота, він пояснить вам, що татарам і раніше і знову боротися набагато складніше, ніж решті. Чеченцям, грузинам, азербайджанцям та українцям – їм просто пощастило.

Якби татари мали такі можливості, таких союзників, такі… (тут наводиться довгий перелік важливих умов для боротьби) – тоді «без булдарабыз» (тат. Без булдабарбыз – ми можемо).

Звичайно, вся ця гримуча суміш із невдах, скигліїв і пристосуванців не здатна залучити до своїх лав молодь. Адже молодість за своєю природою – це життя, це порив, це заперечення фальші на біологічному рівні. Саме тому татарська молодь швидше опиниться в лавах Z-армії, ляже трупом на черговій загарбницькій війні росіян, ніж стане в одну калюжу сліз і соплів із групою національних мазохістів, які роками вимочують свої ічіги (татарські чобітки) в цій калюжі комплексів, образ та нездійснених надій.

Сьогодні татарський народ – це тяжко хворий пацієнт, який не тільки не бажає лікуватися, забороняючи обробляти свої рани та перевертати себе на матраці, а й вимагає зібрати біля лікарняного ліжка всіх своїх родичів – далеких і близьких, щоб слухали стогін, погоджувалися з ним та шкодували його.

Серце потребує удару, а не сліз

Татарське серце завмерло. Кров застигла у венах та судинах, шкіра блідне, зіниці розширюються і перестають реагувати на світло. Врятувати організм може лише удар – лише сила, яка знову приведе м’язову тканину в дію та змусить працювати насос життя.

Таким електричним імпульсом може бути один татарин, який зробив один сміливий учинок. Учинок, який неодмінно буде засуджений «прогресивною татарською громадськістю» і змусить показово хреститися Мінніханова та Мухаметшина, доводячи свою вірність та відданість росіянам. Учинок, з яким ніхто публічно не зможе солідаризуватися, але яким захоплюватимуться тисячі татарських сердець, у які силою вдарить кров… не рабів, а татар.

Ісрафіл Шаріпов