«Чукча татарська»: розповідь про те, як в РФ «денацифікують» корінні народи

Російська влада та прокремлівські медіа кажуть, що мета нинішньої війни, яку Росія веде проти сусідньої держави, є «денацифікація» України. Але насправді «денацифікацією» влада Росії займалася і раніше — стосовно «неросійських» народів, які живуть у РФ, — вважає Фаріда Курбангалєєва. Наведемо повністю її розповідь журналу «Холод».

«Чукча татарська», — написала мені у фейсбуці незнайома жінка. Їй, м’яко кажучи, не сподобвся мій пост про наслідки російської окупації в Бучі, і вона вирішила відправити мене в нокаут незламним аргументом. Ним виявилася моя національність, і це зрозуміло: немає нічого ганебнішого для представника «державотворного народу», ніж бути чукчею, або татарином, або хохлом. Тобто — неросіянином.

Цей випадок змусив мене згадати про «денацифікацію», якою Путін мотивував військове вторгнення в Україну. Попри його план, з початку повномасштабної війни багато хто заговорив про те, що вона потрібна самій Росії, — і я з цим цілком згодна. Але справа не лише у цьому.

Те, що Путін називає «денацифікацією», не боротьба з нацизмом, а бажання знищити національну ідентичність, зробити так, щоб українців не існувало як народу. Ось чому на окупованих територіях, за повідомленнями української влади, з бібліотек вилучають і потім спалюють українські книги, а у школах скасовують вивчення української мови. Немає мови — немає культури, немає ідентичності, немає народу. При цьому до цього в Росії вже були денацифіковані інші народи. Більшою чи меншою мірою криваво — але, у будь-якому разі, досить успішно.

Моя особиста денацифікація почалася, коли мені було трохи більше трьох, — тоді я пішла до дитячого садка. У цьому віці я чудово говорила рідною татарською. Моя родичка любить згадувати, як я жваво пояснювала їй значення картинок з книжки про навколишній світ: «Менә бу әшәке гөмбә, ә менә бусы — әйбәте» («Це — неїстівний гриб, а це — правильний»).

Зізнаюся, я насилу зможу повторити цей трюк зараз. Вихователями дитячого садка було суворо наказано: у радянської дитини повинна бути тільки одна мова — російська. Все інше – від лукавого, забудьте.

Денацифікація робила свою справу — і до першого класу татарську я добре розуміла, але говорити могла вже важко. Так я спілкуюся і зараз: все розумію, але щоб відповісти, переходжу на російську. Навіщо ж гаяти час, судомно підбираючи слова.

У школі татарська була у багатьох нелюбим предметом. Ще б пак: ти знав, що її вивчення абсолютно безглузде. Вдома нею говорять рідко, а десь ще взагалі не говорять, і в майбутньому вона навряд чи тобі знадобиться. Деякі мої однокласники-татари на татарську не ходили, а разом із російськими дітьми відвідували краєзнавство: тобто рідної мови на той момент вони практично не знали.

Це був пізній совок, у якому все ще активно підтримувався міф про дружбу та рівність народів. «Подивися, як добре вчиться Фаріда, — зверталася моя вчителька Ганна Вікторівна до мого однокласника Роми. — Хоч і татарка».

Припустимо, що таку ж схвальну материнську інтонацію чула ще моя мама, яка одразу після закінчення школи перед вступом на фізфак Казанського університету працювала нянечкою в дитячому садку. Інша нянечка — жінка з російського села — ласкаво називала маму «чаплашечка ти моя». Приблизно водночас можна було почути у казанському трамваї: «Гей, ви! Ану перестаньте розмовляти своєю мовою!».

Але не відволікатимемося. Це ж мої спогади, не мамині.

Можу сказати, що майже всі мої міські ровесники-татари — ті, чиє дитинство припало на 1980-ті, — покоління мовних інвалідів. Говорити татарською було ніяково і соромно. Головним носієм мови на той час були вихідці із села. Звичайно, був ще прошарок міської інтелігенції — але настільки тонкий і тендітний, що в містах татарської було майже не чути. Хіба що у національному театрі.

Тому, коли в 1990-ті роки в республіці проголосили «суверенітет», а татарську мову зробили обов’язковою до вивчення, викладати цей предмет у школах та вишах здебільшого стали сільські. Багато хто з них говорив російською мовою з сильним акцентом, не так упевнено тримався і навіть не так добре одягався, як їхні колеги, які викладають фізику, алгебру чи англійську. Ставлення до них було відповідним: «колгоспники».

Важко уявити, щоб якогось школяра лаяли за двійки з татарської. Ба більше, деякі батьки відкрито визнавали, що заохочують дітей її не вчити. Щодо атестату ніхто не турбувався — до випускного в ньому все одно малювали п’ятірки та четвірки, не псувати ж людині життя через непотрібний предмет. Так само було в технікумах та інститутах.

Настав час, і ми самі стали батьками. Що ми могли сказати своїм дітям «мовою матері»? Від сили кілька примітивних фраз. Дідусі та бабусі намагалися надолужувати втрачене, але «втрачене» тут — ключове слово.

Я кілька разів спостерігала картину, коли мамі дитини, яка «пізно заговорила», докоряли в пісочниці інші мами: це все через те, що вдома ви говорите з нею двома мовами. Неправильно це, треба визначитися. Серед цих «наставниць» були й ті, що віддавали своїх малюків до шкіл раннього розвитку, де діти вивчають англійську «as early as possible» — чи то з моменту, коли дитина починає перевертатися, чи тримати голівку. Адже всім відомо: що раніше починаєш вивчати другу мову, то краще.

При цьому росіяни в Татарстані — це дуже толерантні росіяни. Вони давно звикли до татарських імен, національних свят, міжнаціональних шлюбів. Вони знають слова «ісәнмесез» («добрий день»), «рәхмәт» («дякую») і навіть жартома примовляють «Алла бірсә» («Бог дасть»). Коли я поїхала до Москви, то зрозуміла, що в інших регіонах проблема не обмежується тим, що росіяни не хочуть вивчати мови нацменів.

Росія — країна хоч багатонаціональна, але ксенофобська.

Досить показовим був мій досвід роботи на каналі «Росія». Надворі був 2007 рік. У федеральному ефірі вже встигли попрацювати Олександра Буратаєва і Лілія Гільдєєва, але негативний вау-ефект все одно був. Я періодично натикалася в інтернеті на прохання «прибрати цю чурку» чи запитання «А що — росіянку не могли знайти? А де ж Каті, Маші, Наташі?».

Колеги загалом ставилися до мене адекватно та доброзичливо. Ну, якщо не брати до уваги кумедних уточнень, чи ходила я в хадж і чи їла коня. Як і звичного для будь-якого нацмена питання, яке звучить так:

— А як тебе можна називати російською?

— Не можна, це моє єдине ім’я.

Гнів, торг, неохоче прийняття.

Я знаю безліч випадків, коли Фідаїль стає Федею, Гульнур — Гулею, Каміль — Колею. Та й що далеко ходити: моя бабуся Хадича Фазліївна 50 років прожила в комуналці під прізвисько «тітка Катя». Моя приятелька — аварка Мар’ян — розповідала, що, навчаючись у Москві РГГУ, часто представлялася Мар’яною. Їй здавалося, що так до неї краще ставитимуться. Одна дівчина з університетської компанії періодично говорила їй: «Ну треба ж, ти така нормальна — прямо як ми».

Я пам’ятаю, як співробітник Сбербанку, тримаючи в руках мій паспорт громадянина Російської Федерації та прочитавши мої ПІБ, поцікавився, громадянкою якої держави я є. Як директор школи, в яку пішла моя старша дочка, сумнівалася, що її інтелектуальні здібності такі самі, як у ровесників-москвичів: «Південні діти (!) швидше дозрівають фізично, але розумово іноді відстають». Акушерка в московському пологовому будинку уточнювала, чи прийнято в моїй країні щеплювати новонароджених дітей.

Якось у торговому центрі в мене вкрали гаманець. Перше слово, яке вимовив поліцейський, було: «Чурбани?». Я впала в ступор, бо, на мою думку, вимовляти таке слово захисник правопорядку не має права. Я відповіла: «Це були дві жінки слов’янської зовнішності», — чим явно ввела у ступор уже самого поліцейського.

Мій троюрідний брат Азамат не міг винайняти в Москві квартиру. Почувши його ім’я по телефону, москвичі цікавилися: «Ви що, узбек?» — і кидали трубку. Він не встигав їм розповісти ні про гарну посаду, ні про стабільну зарплату в Сбербанку. Житло зняв лише через знайомих.

Щоб не обмежуватися прикладами особистого життя, я обдзвонила своїх неросійських друзів і приятелів. Я не докладала жодних зусиль, нікого не шукала і не благала дати мені коментар. Це все історії «одного рукостискання».

Ібрагім, кумик, який народився в Грозному: «Я дав документи на оформлення закордонного паспорта й не міг отримати його вісім місяців. Мені казали, що він не готовий. У результаті я просто сів у кабінеті співробітника паспортного столу й заявив, що нікуди звідси не піду, доки не отримаю документ. Людина явно не очікувала такого нахабства. Подумала трохи й вийняла мій паспорт із шухляди».

Артур, чеченець, який народився у Грозному: «Ми втекли з Чечні під час першої чеченської, я змінив багато різних шкіл. У п’ятому класі навчався у Черкеську. Якось на уроці мова зайшла про чеченців, і вчителька сказала, дивлячись просто на мене: “Ви взагалі всі терористи, вас треба ізолювати”. Ставши студентом, я не міг влаштуватися на роботу. Я не став офіціантом у кафе, консультантом у магазині та розповсюджувачем рекламних флаєрів. Кілька років тому мене не пустили у новорічну ніч до московського нічного клубу. Охоронець подивився у мій паспорт та відмовив, а на прохання назвати причину, відповів “без коментарів”».

Олександра, бурятка із Санкт-Петербурга: «Мені не хотілося спускатися в метро, ​​де на нас завжди дивилися вороже. Якось ми їхали всією сім’єю і почули, як хтось сказав: “Розплодилися тут”. Іншим разом я йшла до ескалатора, і незнайомий чоловік почав мене витісняти з черги плечем. Я продовжувала йти. Тоді він різко мене відсунув і сказав: “Ти повинна росіян завжди пропускати вперед, зрозуміла?”»

Олександра стала одним із організаторів етнічної ініціативи «Буряти проти війни в Україні». Вона попросила російських передплатників розповісти про прояви ксенофобії, з якими їм доводилося стикатися у житті. Повідомлення йдуть уже більше місяця. Читаючи їх, Олександра майже перестала спати і написала мені якось о третій ночі, що їй, як і багатьом її респондентам, потрібний психотерапевт.

Але повернуся до своїх татар та до своєї денацифікації. Кілька років тому татарську у Татарстані знову зробили необов’язковою до вивчення. Її з радістю покинули відвідувати не лише росіяни, під тиском яких закон і було прийнято, а й багато татар. А навіщо? Усім зрозуміло, що це абсолютно безглуздо: татарською майже ніде не говорять, і в майбутньому вона напевно не знадобиться. Добре, що хоч на цьому витку історії розмовляти вдома не заборонили. Посил був таким: «Розмовляйте вдома» і навіть «як погано, що раніше вам це забороняли».

Щиро дякую, але «розмови вдома» — це теж дорога в нікуди. Це теж втрата мови, просто розтягнута у часі. Я можу стверджувати це на прикладі своїх знайомих росіян, які багато років проживають у Чехії.

Ось мати, яка радіє за свою 15-річну дочку: «Ну треба ж, учора листівку бабусі підписала без жодної помилки!». Тобто дівчинка російською мовою чудово говорить (бо розмовляє нею вдома), але з граматикою у неї великі проблеми. Діти цієї дівчинки будуть говорити трохи гірше, а писати вже зовсім погано. Онуки говоритимуть ламаною і розповідатимуть приятелям, що бабуся була росіянкою — прикольно, скажи?

Без систематичних уроків та наукових програм, підручників та методичних посібників, курсів та постійної практики — мову не зберегти. Тим більше, якщо вивчати її факультативно. Уявіть, якби так само «за бажанням» у школах вивчалася б російська. Або хімія, або алгебра. Чи багато школярів бажали б відвідувати ці предмети? Втрата мови в умовах «хочеш вчи — хочеш ні» — це питання пари-трійки поколінь.

Ніхто з моїх російських друзів, що народилися і виросли в Татарстані, не володіє татарським і вчити не збирається. Як ілюстрацію я наведу приклади розмов з моїми подругами. Обидві — інтелігентні жінки з вищою освітою та високим рівнем емпатії. «Чукчею татарською» вони мене ніколи не назвуть.

Діалог номер один (відбувся до скасування обов’язкового вивчення татарської мови у школах):

— Татарська стоїть у розкладі щодня, як це набридло! Катя (дочка, ім’я змінено) через неї дуже втомлюється. Скоріше б її прибрали!

— А що ти робитимеш, якщо її приберуть?

— Хочу, щоб доставили англійську, і добре, щоб італійську. Мрію, щоб вона виїхала вчитися до Італії.

— Але ж не всі діти поїдуть туди. Багато хто все життя проживе в Татарстані.

— Ну і що? А татарська-то їм навіщо потрібна?

— Щоб розмовляти із друзями, наприклад. Слухай, а ти не хотіла б знати татарську, щоб розмовляти нею зі мною? Адже я говорю з тобою російською.

— Ну ти даєш! Чи не надто це велика жертва — вивчати татарську для того, щоб просто говорити з тобою?

Діалог номер два, але наведу його як монолог (був вимовлено після скасування татарської мови як обов’язкового предмета):

— Дякувати Богу, татарську прибрали. Я як згадаю школу, так здригнуся (вимовляє татарською фразу «Моя батьківщина — республіка Татарстан», навмисне перекручуючи слова). Краще б замість неї якесь краєзнавство поставили. У мене на роботі купа російських колег, які приїхали із Казахстану. Насилу тут отримують російське громадянство, іспит із російської складають, уявляєш. Але там їх утискають, змушують казахську вчити. Я навіть подумала: добре, що мої бабуся та дідусь свого часу приїхали будувати КАМАЗ, а не умовний Байконур. А то й мені довелося б так мучитися — вчити казахську або вирішувати питання з російським громадянством.

Стривайте, будь ласка. Ось мої бабуся та дідусь нікуди не приїжджали будувати КАМАЗ. І інші бабуся та дідусь теж не приїжджали. Вони все життя прожили на цій землі. До цього на ній століттями жили їхні бабусі та дідусі. Вони говорили, читали та писали татарською. Допоки хтось не вирішив цей процес адмініструвати та регламентувати. Денацифікувати татар, грубо кажучи.

Так, Путін ввів у обіг термін, але, звичайно, не сам процес. Політика уніфікації «інородців» проводилася ще в Російській імперії, а за радянської влади досягла апогею. За останні 100 років татарам двічі змінювали алфавіт. До більшовицького перевороту і деякий час після нього — татари писали та читали арабською. Цю писемність не чіпали навіть тоді, коли на огорожі Лядського садка в центрі Казані висіла табличка «Музикантам та татарам заборонено вхід».

Наприкінці 1920-х років татар переклали на оналіф — алфавіт на основі латиниці, а вже 1939-го — на кирилицю — до речі, максимально невідповідний варіант для татарської фонетики. В результаті татари були відрізані від величезного пласта літератури, поезії, філософської та релігійної праці, створеної на основі арабського алфавіту. А відповідно, і від власної історії та культури.

Мій батько, який народився у 1940-ті, дитинство і юність провів у Старій Татарській слободі — низинній частині Казані, де історично проживали татари. Нині цей район перетворили на барвистий туристичний лубок із яскраво вираженим національним колоритом. Але треба розуміти, що до 1917 року вибору у татар особливо не було: жити у престижній верхній частині міста вони здебільшого не мали права.

За словами мого тата, у його дитинстві цьому районі не було жодного росіянина, який не вміє говорити татарською. А до середини минулого століття росіян там жило чимало. Його подружки дитинства — Поліна та Катя — переходили на татарську щоразу, коли хотіли посекретничати при матері, яка татарської не знала. Це означає, що там, куди процес денацифікації не проникав, було видно чудові результати — справжня, а не показна дружба народів. За істинної рівності, взаємоповаги та збереження національної ідентичності.

У наші дні цей сюжет здається фантастичним, і я не можу знайти відповіді на питання: чому тим росіянам було не соромно говорити татарською й куди ці росіяни поділися? Ще я відчуваю провину від того, що сама не докладала достатньо зусиль, щоб розвивати та зберігати мову у своїй сім’ї. Я думаю, що треба було найняти репетитора. Я думаю, що треба було купити самовчитель. Я думаю, що треба більше говорити зі старими батьками. Хоча б зараз, хоча б абияк. І хоча б через пень-колоду, але все одно намагатись говорити з дітьми.

Тож у словах незнайомої жінки з фейсбуку є частка правди. До певної міри я справді «чукча татарська» — незрозумілий гібрид, людина без роду і племені і без мови, що намагається вхопитися за коріння, що відмирає.

Ну, а що ж буде потім, коли Україна здобуде у війні з Росією не лише моральну, а й фізичну перемогу? Що буде, коли українці звільнять окуповані території, коли повернуть у школи українську мову, коли надрукують нею нові чудові книги? А Росія (я дуже хочу в це вірити) і справді буде вільною. Що буде не з українцями, ясна річ, а з нами — денацифікованими російськими чебуреками? Хочу помилятися, але я, здається, знаю, що.

Нещодавно я випадково натрапила у фейсбуці на відверто ксенофобський коментар. У гілці обговорювалися санкції, які влада США побоялася запровадити проти Аліни Кабаєвої. Один із учасників розмови зауважив: «А що з неї взяти? Звичайна татарська жінка: чоловік, діти, сім’я. Багато розуму не треба». Цей коментар лайкнула людина, з якою маю кілька десятків спільних друзів, автор полум’яних постів проти війни в Україні.

На моє здивоване зауваження, фейсбук-друг наставив купу смайликів-скобочок і написав: вибачте. А коли я помітила, що мені зовсім не кумедно, різко змінив тон. Він кілька разів повторив, що «говорить зі мною на рівних» і порадив «не нагнітати душну тему».

Тож ми, неросіяни, підемо на дно з цим кораблем — туди, куди його відправили вільні українці. Ті, що говорять рідною мовою і вдома, і в школі, і на роботі, і де захочуть.

Ми підемо туди разом із нашою ліберальною громадськістю, яка щиро радітиме перемозі України, а потім візьметься будувати «прекрасну Росію майбутнього». Але дещо в цій Росії залишиться тим самим. У ній нікого не змусять вивчати нерідні чи непотрібні мови. Адже це порушення прав, свобод та взагалі недемократично. Тих, хто прагне робити це самостійно, буде все менше. Охочі зможуть розмовляти вдома чи брати факультатив. І не нагнітати, зрозуміло. Того, хто спробує обурюватися, буде оголошено націоналістом та русофобом.

Це я, чукча татарська, вам кажу.