Національне самовизначення: чим Косово відрізняється від Криму?

У Статуті ООН принцип рівноправності та самовизначення народів закріплено як загальновизнана норма міжнародного права. Наука міжнародного права поки що не дає однозначної відповіді питання – як забезпечити гармонійну єдність здійснення принципу самовизначення народів і принципу територіальної цілісності держав? На цьому ґрунті виникають гострі конфліктні ситуації.

Тому на практиці питання про право народів на самовизначення вирішуються з обов’язковим урахуванням положень кількох міжнародних конвенцій і договорів (Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам, 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права, що належать до дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності Статуту ООН 1970, тощо). Відповідно до перерахованих документів право претендувати на створення власної держави мають народи (але не населення окремої території):

• які є колоніями;

• які не мають своїх національних держав;

• які не мають змоги розвивати свою національно-культурну самобутність.

Національні меншини мають право добиватися в межах держав, на території яких вони проживають, створення для них національно-культурної або національно-територіальної автономії, але не права на самовизначення, оскільки за чинним міжнародним правом воно їм не належить.

Оскільки жодного окремого/особливого народу Донбасу не існує, а існує населення, яке проживає на території Донецької та Луганської областей України, воно має право розвивати свою національно-культурну самобутність. А ось розпочинати збройну боротьбу з центральним урядом країни – ні, не можна, це вже буде сепаратизм разом із тероризмом.

Так само російська національна меншина у Башкортостані після гіпотетичного розвалу Російської федерації може розвивати свою культурну самобутність: створювати на гроші цієї самої меншини чи коштом земляків із-за кордону недільні школи з вивчення російської мови та культури, організовувати книговидання та засновувати різного роду російськомовні ЗМІ, влаштовувати національні свята тощо. Незгодним і буйним доведеться усвідомити, що вимагати створення на башкортській землі російської національної автономії є беззаконням, що підпадає під каральні санкції. Російським нацменам у такій ситуації слід або стати російськомовними громадянами Башкортостану, або влаштовувати свою автономію на території Росії/Московії (що на той момент існуватиме).

Все сказане стосується і Татарстану. Розвивати національно-культурну самобутність – будь ласка, влаштовувати сепаратистські анклави з прицілом на федералізацію чи відділення під виглядом самовизначення російського народу Татарстану (Бурятії, Калмикії, Чувашії, Ерзянь Мастор тощо) – на жаль, забороняється. Цей народ має свою країну, де можна безперешкодно і розмовляти російською, і жити «по-російськи».

Тепер на прикладі розберемо, до чого веде порушення перерахованих вище принципів.

Косово: виникло як спосіб припинити кровопролитну війну на території СФРЮ, що розпалася. Іншого способу зупинити албансько-сербську різанину просто не було. Ну не проводити ж виселення югославських албанців до Албанії! Наприкінці ХХ століття таке вже неможливе. На превеликий жаль, запропонований міжнародним співтовариством спосіб вирішення проблеми виявився тяжко хворим від народження. Усередині створеного біля Сербії автономного краю Косово і Метохія, населеного етнічними албанцями, виникли сербські анклави, які визнають албанську владу краю. Гаряча фаза війни зупинена, але ворожнеча тліє. На думку урядів США та деяких держав ЄС, ситуація в Косові є унікальною і визнання її незалежності не повинно бути прецедентним для інших самопроголошених утворень. Як обґрунтування унікальності Косова держсекретар США Кондоліза Райс назвала комбінацію наступних чинників: загальний контекст розпаду Югославії, етнічні чистки та злочини щодо цивільного населення Косова, а також тривалий період перебування краю під управлінням адміністрації ООН.

Крим. В українському Криму все було навпаки. До мирного регіону мирної країни з-за кордону внесли війну. Через імітацію «референдуму», під виглядом волевиявлення «народу Криму» (нагадую, що там населення, а не народ) відбулося захоплення чужої території. Насильницька анексія Криму, як і псевдореферендум, не визнається українською державою та більшістю країн світу, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також суперечать рішенню Венеціанської комісії. Російською владою ці події сприймаються як «повернення Криму до Росії». Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою.

За позірної схожості цих двох феноменів між ними є принципова розбіжність! У першому випадку діяли із гарних намірів із метою припинення війни, а в другому – розв’язали війну, щоб украсти в сусідньої держави територію.