На село дідусеві

Милий дідусю, зроби божецьку милість, візьми мене звідси додому, на село, немає ніякої моєї можливості, просто смерть одна. Пожалій ти мене, сироту нещасну, бо мене все б’ють і їсти страх як хочеться, а жура така, що й сказати не можна, все плачу.

А.П. Чехов, «Ванька».

Чи мають якийсь ефект звернення татарських жінок до керівництва країни та до командування СВО? Ось ці слізні «Переконливо просимо вжити заходів…» і всі подібні до них.

Надію вони можуть дати, але реальної зміни ситуації, швидше за все, не принесуть. Не до того керівництву. Становище на фронті таке, що вже про денацифікацію з демілітаризацією майже перестали на ТБ говорити. Вже все більше про колективний Захід, і про український наступ, що нависає над росармією.

Ось що для покращення становища мобіків на фронті потрібно? Насамперед добрі командири, на другому місці – гарне матеріально-технічне забезпечення, на третьому – достатній запас живої сили, солдатів, які пройшли підготовку та вміло поводяться із сучасною зброєю.

Це спрощена схема, насправді потрібна ще безліч різних речей, але заглиблюватися не станемо. Погляньмо на три перераховані вище фактори. Перша – молодша офіцерська ланка значною мірою вибита, а командири (рівня взводу, роти), що залишилися, трохи деморалізовані. «Трохи» означає, що військові регламенти не забуті, але на практиці їх застосовувати важко через накопичену втому, втрату впевненості в перемозі, деморалізуючих втрат особового складу та загального розчарування ходом СВО. Через це частим явищем стають факти розкладання: п’янка, хуліганка і те, що армійці називають бардаком – втрата субординації, відсутність дисципліни. З цим, зрозуміло, командири борються, як можуть: садять порушників у ями, б’ють палицями, а буває навіть – стріляють (ну таке рідко застосовується, ми ж не про ПВК «Вагнер» говоримо, про нього взагалі згадувати неохота. Хоча і в армії є загороджувальні загони – кадировські майстри побити, зґвалтувати, розстріляти). З найвищим армійським керівництвом… якщо ви стежите за подіями, то вже помітили, наскільки часто його тасують, як періодично зникає з порядку денного в ЗМІ один генерал, то інший. Це не тому, що вбито, а просто змістили за провали! Але чого гріха таїти, убитих генералів теж вистачає. Їхня кількість давно перевищила належні показники – стільки генералів і старших офіцерів гинути не повинно. А якщо гинуть, то причиною є невміння чи небажання молодших офіцерів організувати виконання поставлених завдань. Доводиться генералам і полковникам брати він функції старлеїв і капітанів.

Ну, з командирами начебто розібралися. Двома словами можна підсумувати: «Справи кепські»!

Тепер про матеріально-технічне забезпечення… Навскидку можна оцінити аналогічно: воно «з рук геть погано»! Це ще в перші дні СВО стало ясно, коли через логістику, що розвалилася, довелося залишати північні області України. Зараз ця проблема не до кінця зжита, хоча заходи деякі вживалися – страшні втрати змусили вчитися. Зрозуміло, у ЗС РФ ще багато танків, літаків, «Сонцепеків», «Калібрів», «Кинджалів», «Шахедів», снарядів, мін та інших смертоносних речей. Однак не так багато, як було на озброєнні рік тому, і не стільки, скільки потрібно зараз. Українці сміялися: найпотужніший лендліз – російський: кількість танків та бронемашин, що в росармії захоплено, соромно називати. Плюс за останні півроку додалося клопоту зі збереженням усього необхідного військам: тільки завезуть, складують – а тут українці високоточною ракетою бабахнули, і знову нестача. Зрозуміло, командири намагаються роззосереджувати військове майно та боєприпаси по школах, житлових будинках і лікарнях – українці намагаються не бити по таких об’єктах. Але нашим військовим не завжди така можливість випадає, воюють не лише у містах, а й у полі, у посадці, в яру чи на березі річки.

А крім того, сама зброя може зношуватися (наприклад, артилерійський ствол має ресурс використання, якщо він перевищений, то дальність і точність стрільби знижується, ствол потрібно змінювати). Танки, бронемашини, бензовози, армійські вантажівки потрібно ремонтувати.

Тепер третя позиція у переліку складових успіху на війні – достатня кількість підготовленої живої сили, солдатів, які пройшли навчання і професійно володіють сучасною зброєю. Тут, з одного боку, начебто непогано справи йдуть, контрактників і мобиків набрали, дечого навчили. З іншого боку – якість новобранців зовсім не та, що потрібно. З’ясувалося, що вся армійська розхвалена реформа на практиці виявилася майже пшиком. А вже зараз важкий момент продемонструвала свою повну непридатність у роботі з поповнення поріділих шеренг. Учити нема кому (всі інструктори вже на фронті в стройових підрозділах), нема коли (потрібно в пожежному порядку затикати дірки, не до підготовки) і нема чого (тактика воєнних дій у ЗС РФ мало змінилася за останнє століття, сповідається теорія горезвісного «вогняного валу» – все так само просто женуть солдатів на забій).

Автор у своїх висловлюваннях не претендує на серйозність дослідження, але загальну картину вважає саме такою, як викладено вище. Їхала-їхала модернізована російська армійська машина, але дорогою чомусь стали у неї відвалюватися деталі та запчастини, потім вона заскрипіла, засіпалася й, очевидно, незабаром стане остаточно. Зрозуміло, у противника теж не все гаразд, він не має стільки живої сили, але українські командири кажуть, що не роблять ставку на число, на «гарматне м’ясо», і збираються воювати по-іншому, по-новому. У них це загалом непогано виходить.

Тепер повернемося до наших татарських дружин… Надії на те, що державна влада та військове командування зроблять сальто-мортале на місці й усе змінять, не дуже райдужні. Якби могли – давно б переформатувалися, підготувалися і рвонули вперед, але автор у таке слабо вірить. Схоже, навпаки, намагатимуться вигравати війну саме з допомогою «гарматного м’яса», тобто загнаних чи заманених до армії цивільних дядьків.

За підсумками нашого аналізу вимальовується, що командири їх не зраджували, командири самі в такому ж становищі. Ваших чоловіків, батьків і братів насамперед зрадили ви самі, курки пустоголові! Зрадили, коли дали їм піти на призовний пункт, коли не затримали, не схопили за руки, не лягли поперек порога! Та ще раніше ви їх зрадили, коли погодилися слухати пісню «Я русский!» і зігувати під її рефрен. Назвалися татарські дівки російськими – отже, несіть тягар імперії на своїх плечах, закривайте тілами своїх чоловіків проломи у фортечній стіні, терпіть, російські татарські дурепи!

І, на думку автора, до головного російського Дідуся ваші листи та звернення навряд чи дійдуть.