Молдовський прецедент

Молдовський прецедент

Коли на початку ХХ століття за підсумками ПСВ розвалилася Австро-Угорська імперія, то серед народів, що звільнилися й отримали державність, були і волохи з трансільванцями та молдаванами. Три гілки єдиного народу возз’єдналися в одній державі. Цікаво, що населення цієї держави не мало самоназви. Народ був, а назви не було. Її потім вигадали, назвалися румунами – з алюзією на Римську імперію, до складу якої входили землі румунських предків – даків, асимільованих римлянами. Але мирно пожити румунам не дали. У 1940 р. «великий визволитель» Йосип Сталін за домовленістю з Адольфом Гітлером почав ДСВ і відтяг у Румунії частину території, створивши Молдавську РСР шляхом приєднання анексованої румунської Бессарабії до земель Молдавської АРСР. Виникла волею батька народів республіка проіснувала до 1990 р., але потім розпалася внаслідок відцентрових подій біля СРСР, втративши у своїй частину своєї визнаної у світі території.

Річ у тім, що на початку 1990-х серед політичної еліти Молдови були поширені прорумунські настрої, існувала ідея об’єднання Молдови та Румунії в єдину державу. Ця ідея була неприйнятною для політичної еліти придністровського регіону. Етнічно-мовний склад Придністров’я суттєво відрізняється від загальномолдавського, тут молдавани не становлять більшості, значна частина населення – це українці та росіяни. Так звану «незалежність» ніким не визнаної Придністровської Молдавської Республіки було проголошено 25 серпня 1991 року, після чого між сепаратистами та російськими військовими з одного боку та молдавськими військами з іншого почався короткочасний збройний конфлікт, який завершився фактичною перемогою сепаратистів за участю російської армії.

Зрештою, 21 липня 1992 р. між Молдовою та Росією було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту у Придністров’ї. Сьогодні згідно із законодавством Молдови Придністров’я має статус Автономної територіального утворення з особливим правовим статусом. Його незалежність не визнає жодна країна-член ООН, лише кілька держав із невизнаним сепаратистським статусом (Абхазія, Південна Осетія та Нагірний Карабах).

Але нам особливо цікава специфічна грань цієї історії з географією.

У 2010 році з’явилася інформація про можливі таємні домовленості щодо приєднання Придністров’я до України між президентами України та Росії. У листопаді 2011 року Президент невизнаної Придністровської Молдавської Республіки Ігор Смирнов в інтерв’ю газеті «Україна молода» заявив, що він не відкидає референдуму щодо приєднання Придністров’я до України. У листопаді 2017 року Президент Молдови Ігор Додон зробив несподівану заяву про те, що Придністров’я може стати частиною України чи Молдови. Зроблений натяк сприйняли як певний сигнал з боку Російської Федерації про обмін ПМР на Крим.

Поглянувши на карту регіону й оцінивши розстановку сил, можна зробити припущення, що ситуація підказувала Україні цілком логічне рішення – скористатися антипатіями придністровців до офіційного Кишинева, трохи підігріти проукраїнські настрої в Республіці з численною українською діаспорою, скористатися слабкістю Молдови, провести референдум» і… і все! ПМР опиняється у руках «київського режиму»! Який приріст території України, весь промисловий потенціал Придністров’я, півмільйонне населення! Ура! «ПМР наш!», «Повернення до рідної гавані!», «З Україною навіки!» тощо.

Але немає! Україна на таке не пішла. Чому? Та все тому ж! Українці з 2014 р. сплачують кров’ю за своє бажання жити в Європі, за європейськими законами, що включає, зокрема, і Гельсінські угоди 1975 р. про непорушність кордонів, що виникли після ДСВ. Українці змогли зрозуміти, що будувати державу на чужому горі нерозумно та злочинно. І сьогодні, відбиваючись від російської агресії, відчуваючи побоювання удару в спину від квазіпридністровських ЗС, керівництво України, проте, не пішло шляхом превентивної окупації ПМР, навпаки, заявило про підтримку Молдови, яка зазнала «розгойдування» з боку промосковських сил.

Щодо ж земляків-українців із ПМР Київ уже давно проводить політику культурної підтримки – все те, про що вже багато разів писалося раніше: фінансове спонсорування культурних проектів; підручники для шкіл; гроші для видання книг; стипендії для учнів; культурно-освітній обмін: студенти, артисти, журналісти; запрошення до участі у конкурсах і змаганнях тощо. Українська влада обґрунтовано критикується й українськими та придністровськими активістами за недостатню увагу та слабке фінансування задекларованих процесів, погоджуються, що потрібно більше працювати на цьому напрямі. Але це звичайний робочий ритм живого процесу. В Українському політикумі сьогодні навіть заїкатися про гіпотетичне приєднання Придністров’я до України вважається непристойним. Відразу уславишся дрімучим совком або печерним націоналістом. До речі, українські націоналісти, які в 90-ті роки воювали в ПМР на боці сепаратистів і Росії, сьогодні зізнаються, що зробили тоді помилку.

Звернутись до теми Придністров’я мене, татарина, який однаково не сприймає і російський шовінізм, і татарський крайній націоналізм, змусило прагнення деяких моїх земляків вирішувати питання з татарською діаспорою в Башкортостані силовим шляхом. Ну, ніяк вони не хочуть йти шляхом фінансово-культурної підтримки земляків-однодумців, знаходячи симпатиків і союзників! Вибирають силову програму – диктату щодо політичних противників, вибудовування ультимативно-вибагливих відносин із претензій на політичні привілеї, погроз «прийти на допомогу землякам, якщо що» тощо. І справа тут зовсім не в тому, що довелося під час диспутів наслухатися і начитатися безсторонніх висловлювань про себе. Шкода, що чуєш це від таких самих татарських патріотів, які вболівають за свій невільний сьогодні народ і щиро бажають йому добра. Тут залишається лише сподіватися, що візьме гору політична модель, здатна принести мир і процвітання татарському народу, а не занурення в темряву лихоліття і безперспективності у складі якої-небудь Татарської Народної Республіки, не визнаної в жодній країні світу.

Напишіть відгук