Маршал Г. Жуков — батько російського «трофеїзму»

Термін не дуже, але, гадаю, ви зрозуміли, про що я… Перли визволителі з Європи все, що могли зрушити. Тягли речмішками, валізами, вагонами — залежно від рангу «трофейника». «Російським визволителям» це так сподобалося, що і зараз кричать: «Можемо повторити!» Дуже їм все європейське, значить, до вподоби, забути не можуть!

Слава Аллаху, мені не дуже часто доводиться зустрічати повідомлення з окупованої України про факти мародерства, вчинені татарами. Розумію, що це нічого, по суті, не означає. Такі розповіді потерпілих чи свідків пограбування та насильства — справа випадку, і якщо доводиться знайомитися у ЗМІ з матеріалами розслідування про зґвалтування українки молодим татарином — випускником військового училища, то розумієш: мародерство для таких воїнів — справа звичайна і схвалена. Може, я просто обманюю себе, намагаючись обілити земляків — мовляв, наші не такі? Хоча як вони можуть залишитися «не такими, як усі», коли мисливці за трофеями поряд на кожному кроці? 

Чи можливо свіжому огірку не втратити своєї свіжості в бочці з розсолом і побратимами, що просолилися вщент? Коли свідомість російського солдата просочена розсолом переваги і вседозволеності над «хохлами-фашистами, які заслужили на покарання»? 

Мені дуже важко буває вмістити в одній голові любов до рідного татарського народу та зневагу до грабіжників у військовій формі!

Нині характер мародерства у російсько-українській війні, безумовно, змінився: грабувати вже, за великим рахунком, нема чого. Вже все, що можна, відібрано, вивезено, а що не вивезено, то зруйновано, загиджено, знищено будь-яким способом… і ще висміяно. Цим зараз багато росіян грішать, і не лише військові. Очевидно, якийсь новий тренд у пропаганді запрацював — звинувачувати в усіх бідах саму Україну. Це, мовляв, самі українці винні у тому, що колись квітуча країна зруйнована вщент! Тут уже відтягуються російські громадяни на повну, глумляться над ними ж розореною країною з насолодою чеховського «унтера Пришибеєва». Як же росіянину, фактично безправному і приниженому власною владою та державою, проґавити такий шанс піднятись над українцем, що дер кирпу? Ні! Коли ще такий випадок станеться? Потрібно палити вогнем глузування «чортового хохла», читати йому повчальні лекції про послух, загрожувати ще більшими бідами за спробу жити вільно! Зацькувати, щоб знав своє місце!

А пограбували Україну справді так, що в неї, окрім свободи та сили духу, мало що лишилося. Пограбування було заплановано як зброя проти економіки країни, проти суб’єктів народного господарства, проти національної культури, проти окремих людей… Про це вже багато писали: вивозили цілі заводи (обладнання, документацію, сировину та комплектуючі), майно сільгосппідприємств, рейки міських трамвайних ліній. Урожай цілих районів на півдні України йшов налагодженим потоком до російських портів для подальшого відправлення морем за кордон. У плановому, розміреному порядку вилучалося будь-яке дороге й не дуже обладнання — від установок МРТ та УЗД з лікарень до комунальної спецтехніки — пожежних машин, автомобілів швидкої допомоги, імпортних сміттєзбиральних комплексів тощо. Особлива доля випала для музеїв та сховищ художніх і культурних цінностей: їх грабують за планом та рознарядкою, доручаючи цю справу фахівцям. Усе треба врахувати, запакувати, завантажити так, щоб у дорозі не постраждало, доставити за призначенням — уже в російські архіви, музеї. Адже справа серйозна — музейні артефакти, антикварні книги, старовинні монети, історичні документи, вуличні пам’ятники та скульптури відомих авторів тощо.

У військових своє неписане завдання. Кожен командир, окрім виконання своїх безпосередніх функцій, займався ще й вирішенням питань щодо відправлення награбованого майна. Потрібно забезпечити логістику воєнного часу: домовитися зі спільниками про поділ трофеїв, підгадати використання автотранспорту під офіційну оказію в тил тощо, скласти описи для приймаючої сторони (для дружин, родичів, довірених осіб) — кому що належить, у якій кількості, де лежить, як упаковано та позначено…

Військовослужбовці дрібнішого рангу вишукували свої способи та шляхи збагачення на війні. Комусь вдавалося знайти свою «оказію», а хтось так і тягав у власних кишенях відібрані в українців сережки та ланцюжки з каблучками до самої смерті чи полону… Так декого й знаходили пошукові команди українських волонтерів, які надають допомогу спеціальним органам ЗСУ зі збору та впізнання тіл російських солдатів для подальшого обміну на тіла українців. Знаходили зі скрутками з несправедливо «здобутих» ювелірних цінностей, які зберігаються нарівні з особистими документами. Що тут сказати — не пощастило хлопцям, не змогли порадувати своїх жінок, повернувшись додому з «трофейними» прикрасами… Те, що на ланцюжках і сережках могла бути кров мирних громадян, нікого, по суті, не цікавить. Путін і офіційна пропаганда, висловлюючись словами Гітлера, давно вже «звільнила їх від химер під назвою “совість”»! «Усі так роблять, чого ж мені соромитись?!» — думає рядовий російський військовослужбовець, дивлячись на своїх сержантів та офіцерів.

Тепер уже варто сказати і про передбачений альтернативний погляд російської армії на ймовірні трофеї ворога: якщо такі захопити не вдається, їх потрібно просто знищити, щоб нікому не дісталися. Не розумієте? Ну, тоді гляньте на зйомки українських міст і селищ — Мар’їнки, Авдіївки, безлічі інших великих і малих населених пунктів, не взятих ще штурмом. Основний тактичний прийом ведення війни ЗС РФ — «вогненний вал», коли на обмеженій ділянці фронту зосереджують сили наступу в багато разів переважаючі сили оборони, а потім розстрілюють тих, хто чинить опір, до кореня, до місячного ландшафту території. Саме території, оскільки населений пункт перестає існувати. З часів Г. Жукова мало що змінилося.

Загальна ситуація з трофеями у російській армії легко описується відомим рекламним слоганом: «У вас залишилися ще цінності? Тоді ми йдемо до вас!» Дуже не хотілось би чути цей вислів від солдатів із Татарстану. Адже грабуючи інших, вони самі по-справжньому багатими не стануть. Для повного комплекту скарбів їм завжди бракуватиме однієї важливої речі, без якої благополуччя та затишок не збудуєш, достатку не досягнеш! Я говорю про Свободу!