Маленькі «переміщені особи»

Євросоюз звинуватив міністра сім’ї, праці та соціального захисту Башкортостану Ленару Іванову у викраденні українських дітей: вона була «однією з ключових постатей, причетних до насильницької депортації українських дітей до Росії та їхнього подальшого незаконного усиновлення російськими сім’ями». Чому ЄС звинуватив цю російську чиновницю, зрозуміло. А ось чому саме її було виставлено Росією як офіційну особу в «усиновлювально-удочерільному» процесі? Мені бачиться в цьому рішенні бажання Москви поширити модель «бурятських танкістів» на всі офіційні напів- і фашистські починання Кремля.

Вигода для влади тут полягає, по-перше, у тому, що вона відводить від себе частину відповідальності, переключаючи її на чиновництво з корінних народів, по-друге, створює картинку наявності та дієвості соціальних ліфтів для всіх народностей РФ, уявної рівноправності у можливостях, по-третє, замазують і пов’язують круговою порукою висуванців із національних республік, вербуючи таким чином до кінця відданих захисників режиму (ефект Кадирова). Ні, це не російські солдати вбивають, ґвалтують, грабують, це роблять нацмени — татари, башкири, буряти, тувинці, калмики. 

Модель, узагалі-то, проста: нацмене, хочеш бути успішним — доведи відданість, убий чужу дитину!

Так-так, те, що робить Л. Іванова — це вбивство: змінити маленькій людині ім’я, національність, оточення (рідних, вихователів, друзів), зрештою, її самосвідомість, рівнозначне вбивству. Це вже буде інша людина, а колишня зникне з лиця землі.

Пам’ятаєте, ми якось говорили про турецьку практику «девширме» — стягнення з підкорених народів податку «живцем» (хлопчиками від 10 до 15 років)? Вона триває сьогодні в Російській Федерації у дещо видозміненому варіанті — у формі переселення людей з окупованих територій, що є відповідно до міжнародного гуманітарного права військовим злочином. І, зрозуміло, робиться це виключно «на благо людей» із завойованих земель України. І що особливо огидно, такі брудні прийоми застосовуються до дітей. Пропагандистська машина тут працює на повну силу: телешоу, фото та відеорепортажі, статті у солідних виданнях, відеоролики в Ютубі, незлічені інтерв’ю «ощасливлених» переселенців — брехня, брехня та брехня! Чому? Дуже просто: вони не мали вибору. Якщо навіть обдурені пропагандою люди й погоджувалися виїхати з рідного дому чи відправити дітей «на оздоровлення» до Росії, то на зворотний шлях їм уже ніхто згоди не давав — ані грошей, ані квитків, ані пайків, ані транспорту. Ах, тобі не подобається в Росії? Ну тоді пропадай, як хочеш! Забирайся з нашого пансіонату, тупай пішки, живи на що хочеш! Про дітей і говорити нема чого! Коли 10-12-річній дитині, сироті з дитбудинку, соціально неадаптованій до дорослого життя, кажуть, що України більше немає, від тебе в Україні відмовилися, ми знайдемо тобі нових батьків, то як їй бути? Куди тікати і в кого просити захисту? Мимоволі доводиться, ламаючи себе і відмовляючись від усіх спогадів про рідну країну, вірити своїм катам і починати наново своє маленьке життя з глибокою травмою, яка до кінця не загоїться ніколи.

Пам’ятаєте шляхетну місію СРСР із порятунку іспанських дітей у 1937 р.? Припустимо, місія і справді була шляхетною, і три тисячі маленьких іспанців справді врятували від війни, розрухи та жорстокості… Але вивчаючи подальшу долю цих дітей, приходиш до невтішного висновку: загалом доля їхня була нещасливою. Глибоко травмовані, вони не знайшли свого місця в нормальному житті, іноді просто опинилися на його узбіччі, безправні та беззахисні.

Навіть принесене на дачу деревце-саджанець приживається далеко не завжди, а вже вирвані зі звичного середовища діти та підлітки тим більше переживають шок, що назавжди залишають шрам у душі маленької людини.

Дозвольте автору навести в кінці виправдано довгу цитату з книги югославського письменника, лауреата Нобелівської премії Іво Андрича «Міст на Дрині»: «…яничари легко набрали потрібну кількість здорових, розвинених і красивих хлопчиків від десяти до п’ятнадцяти років, хоча багато батьків і ховали дітей у лісах, вчили прикидатися недоумкуватими чи кульгавими, одягали в лахміття і вимазували в багнюці, аби тільки вивернутись від очей яничарської аги. Деякі справді калічили своїх дітей, відрубуючи їм по пальцю на руці.

Відібраних дітей відвозив довгий караван низькорослих боснійських коней. Два перемітні кошики для перевезення фруктів погойдувалися на боках, і в кожному кошику містилося по одному хлопчику разом із бідним вузликом і короваєм хліба — останнім привітом рідної домівки. З кошиків, що мірно колихалися, злегка поскрипували на ходу, виглядали свіжі й перелякані обличчя викрадених дітей. Одні через кінські крупи вдивлялися, притихнувши, в рідні далі, інші їли, ковтаючи впереміш зі шматками хліба сльози, а треті спали, прихиливши голову до сідла.

На деякій відстані від замикаючих караван коней безладним натовпом, задихаючись, ішли батьки і родичі дітей, який відвозять для того, щоби на чужині, обрізані й навернені в мусульманство, вони назавжди забули свою віру, свій край і все життя служили Турецькій імперії в яничарських загонах, а може, на якихось і вищих посадах. Здебільшого це були жінки — матері, бабки та сестри відібраних хлопчиків. Коли жінки наближалися надто близько, верхові охоронці з гиканням і свистом врізалися в натовп і розганяли його ударами хлистів. Жінки розбігалися і ховалися в лісі біля дороги, але незабаром знову збирались і тяглися за караваном, намагаючись повними сліз очима ще раз побачити над кошиком голову забраної дитини. Особливо завзяті і невідступні були матері. Вони мчали, не розбираючи дороги, розкошлані, роздерті, збожеволілі, голосили і примовляли, як над небіжчиком, голосили, ніби несповна розуму, а багато вили, подібно до породіль, і, сліпі від сліз, лізли просто під батоги конвойних і у відповідь на кожен удар несамовито твердили: «Куди ви його везете? Куди ви його забираєте від мене?»

За підсумками Першої світової війни розвалилося 4 імперії, зокрема Османська, а від практики «девширме» Туреччина відмовилася ще раніше, у XVIII столітті. Та сама ідея насильницького переміщення населення з завойованих територій у глиб імперії не залишилася незатребуваною. У нас на батьківщині, у ХХІ столітті, наш уряд успішно використовує середньовічний досвід таких переміщень для вирішення своїх внутрішніх і зовнішньополітичних запитів. Йдеться про долі Імперії, що там якісь долі маленьких «переміщених осіб»…