Куди ми йдемо?

Чи варто громадянам сучасної РФ вірити у можливість створення оновленої демократичної Росії? Автору вже доводилось якось писати на цю тему. Зараз, знову висвітлюючи ту саму проблему, неможливо пройти повз висловлювання знаменитого російського письменника Б. Васильєва: «Росія – країна, в якої ніколи нічого не виходило». Ідеться про те, що з часів Івана Грозного було 12-14 спроб реформування Московії/Росії/СРСР/РФ – і всі вони закінчувалися пшиком. Як в анекдоті про слюсаря, котрий цупив на самоварному заводі в м. Тула – хоч як намагався, а з принесених додому деталей чомусь не самовари, а все кулемети складалися.

Так, Московія, починаючи з XІV століття, росла географічно, але так ніколи й не стала на шлях, що веде до покращення життя населення. Землі ставало дедалі більше, а жити – все важче.

І все щільніше заслін із великодержавного шовінізму відокремлював московського, а потім російського підданого від розуміння необхідності шукати причину невдач усередині країни.

Але в чому тоді секрет успіху Московії в «збиранні земель руських»? І що хорошого, і що поганого у цьому історичному феномені? Чому їй вдалося перемогти у протистоянні рівного за силою супротивника – Велике князівство Литовське, Жемантійське та Руське?

Зауважимо, на зорі створення та зміцнення «предка» сучасної Росії – Московського царства – в країну прибували потоки іноземців, гнаних із різних причин із рідних місць і залучених Московією умовами.

У Казанському ханстві саме відбувалася Велике замішання. Тоді з 1359 по 1380 на ординському престолі змінилося понад 25 ханів, а багато улусів спробували стати незалежними. Сама Орда розвалилася, на її уламках з’явилися Кримське ханство, Ногайська орда, Заволзька орда й інші.

Багато татар ринули в майбутню Московію, щоби служити великому князю. Такий масовий прийом на московську службу означав незворотний кінець Орди, а Москва перетворювалася з князівства на царство. Василь II охоче приймав на службу ординців, адже у XV ст. татари були найкращими у світі фахівцями з кінного строю та маневреної війни. Тодішня Москва виявляла повністю зниклу сьогодні пластичність, яка дозволила включити до складу свого етносу гостей – касимівських татар. Василь II отримав новий контингент служивих людей, причому дуже кваліфікованих. Нехай ці рубаки та кінні стрілки були для московитів чужими, але вони одружилися з московитськими жінками, і їхні діти й онуки стали московитами.

Ще до імміграції татар великоруський етнос формували угро-фінські племена північної частини Російської рівнини. Одні з них, прийнявши православ’я, забули свої колишні самоназви. Інші втримали імена своїх пращурів, але це не заважало їхнім контактам із Москвою.

Саме з XІV століття між Москвою та ВКЛ розпочалася епоха тривалої запеклої боротьби. Маятник перемог гойдався з боку в бік. Зрештою перемогла у цьому протистоянні Москва. Вона зуміла вийти зі стану васала Орди на шлях самоствердження, чому вельми сприяла широка терпимість до аборигенів і тверда позиція неприйняття іноплемінних впливів. Вона запропонувала всім охочим перспективний поведінковий стереотип і стабільну внутрішню структуру.

Перший урок із вивчення цього фрагмента російської історії полягає в тому, що державотворчим народом можуть ставати етноси не найчисленніші і не найсильніші, а ті, що створять у державі найбільш привабливі умови для життя, збираючи навколо себе сусідів, іммігрантів, біженців, шукачів «кращої доліи» або найкращих умов самореалізації. Як писав К. Маркс: «Вільний розвиток кожного є умова вільного розвитку всіх!»

Другий урок, навпаки, говорить про небезпеку «твердої позиції неприйняття іноплемінних впливів», оскільки веде до стагнації, небезпеки загнивання та розвалу структури. Окостеніння великодержавних принципів стає деструктивним чинником, який дозволяє реформувати життя держави, прирікає народ на животіння. Поведінковою моделлю жителя імперії стає роль раба, а єдиним привілеєм його існування – можливість командувати іншими рабами з підкорених народів.

Оцінюючи ці уроки, хочеться сподіватися, що майбутнє російського народу вибудується за мірками демократії та прогресу, у формах, що виключають його роль наглядача над корінними народами колоніальних утворень.

Цим народам уже сьогодні необхідно напружено працювати над обкаткою моделі своїх країн. Мета – виключити закладання в фундаменти вільних національних республік елементів сегрегації населення за будь-якою ознакою. На жаль, уже зараз чимало радикальних патріотів своїм щирим бажанням відокремити «чистих від нечистих» формують засади майбутніх конфліктів. Ідея визначити «інших» різних штибів в умовне «гетто» досить поширена. Вона іноді навіть більш затребувана в полеміках, ніж питання стратегії та тактики самої національно-визвольної боротьби. Замість планування конкретних заходів щодо відстоювання своїх прав нам пропонують сортувати населення в майбутній державі – і за расовою, і за національною, за статевою, культово-обрядовою та низкою інших ознак. Особливо – за релігійною.

Ні, хлопці, так не вийде! Так ми все профукаємо ще на етапі боротьби з імперією, а в перспективі у нас буде загроза міжусобної війни, або інші важкі наслідки. Чому? Через відмову від формування привабливого для середнього обивателя перспективного поведінкового стереотипу та стабільної внутрішньої структури держави.

Простіше кажучи, якщо ми не покажемо людям привабливої та виразної картини майбутнього, то від нас, таких чистих ідеологічно, національно тощо бігтимуть подалі звичайні неідеологізовані жителі. Вони зрозуміють, що тут «нічого ловити».

Тому, по-перше, слід зосередитися на організації боротьби (гарячий етап); по-друге, сформулювати привабливий для нормального громадянина образ майбутнього життєвого укладу (правила, закони та зрозуміла структура держави). Класики марксизму із цього приводу писали, що «Ідея, відірвана від інтересу, завжди програвала!» І ми просто програємо. Люди проголосують ногами. А без людей не збудувати нормальної економіки, не забезпечити соціальних благ – жодні ресурси не врятують. Можемо залишитися біля розбитого корита.