Ідуть по Україні солдати групи Z
Розповіді двох різних мобіків, з однаковим висновком.
Усе якось не так починалося. Ідеш захищати Батьківщину, а зауважуєш, як тебе на кожному кроці намагаються ошукати. Обіцяють спочатку одне, потім виявляється інше! А далі взагалі повна невідповідність сказаного й обіцяного тому, що відбувається в реальності. Одягли і спорядили не так, як належить, ну гаразд, це можна поправити, докупити, доплатити. Розподілили теж не туди, куди спочатку націлювали – нехай, начебто не причина, щоб скандалити чи сумувати, старші розповідали – так завжди було… У казармі п’янка, хуліганка та бардак! Тут нічого дивовижного. Навчання формальне, ну це зрозуміло, на фронті погані справи, треба дірки закривати, доводиться вчитися в ході війни.
Але коли привезли взимку в степ на Донбасі, викинули біля лісопосадки… Сказали: рийте окопи ось від сих до сих, це буде ваша лінія оборони… Просто страшно стало: озброєння – одні автомати та гранати, шанцевий інструмент – пара саперних лопат, обіцяли ще підвезти, але ясно – не підвезуть… Пайки теж… обіцяли. І воду майже всю дорогою випили, але про це не згадали вчасно, а дарма, дуже скоро всім пити захотілося. Командир взводу з мобілізованих, недосвідчений і розгублений, сам нічого не вміє. Комбат один раз здався, штовхнув промову: «Захист Батьківщини, нацисти, діди воювали…» і здимів кудись. Безповоротно. Щоправда, попередив, що панікерів і дезертирів будуть відловлювати і суворо карати, для цього на фронті заградотряди є. Першої ж ночі пішов крижаний дощ. Вогнищ нормальних не розпалювали, боялися – у степу все далеко видно. В «окопах», а насправді в поспіхом відритих ямах без накату зверху, просто накритих, де брезентом, де нейлоном із розпоротих чохлів для спальників, де мішковиною, поліетиленом, майже всі застудилися. Але це було так, дрібниці… Під ранок, годині о п’ятій, ударила укропівська артилерія, і сховатися, якщо по-чесному, було проблематично. Пішли перші жертви, із взводу 3 загиблих та 8 поранених. Як-то кажуть, «двохсоті» та «трьохсоті»… Трьохсотих понесли по переораному мокрому полю до дороги, кілометра півтора. Добре хоч артобстріл припинився, доставили без додаткових жертв. Потім усім, хто ніс поранених, наказали повернутися назад, ніяких претензій не прийняли, просто не стали слухати. Командир взводу від усіх хотів сказати щось, але його окремо завели до намету, щоб не при всіх, і відмітили. Вийшов, як побитий пес, з опущеною головою, сказав: «Пішли назад!» – і всі попленталися за ним. Ніхто не знав, що робити далі, але кожен розумів, що якщо нічого не робити, то пропадеш за кілька днів: ніхто не заступиться і не потурбується. Тебе просто викинули на поле, де ти нічого не можеш зі своїм автоматом, зовсім нічого. Таке враження складалося, що це знають комроти з комбатом, знають, що користі від вас там, у полі, ніякої. Адже зрозуміло всім: належить сформувати лінію оборони – розумно, за військовою наукою, що потрібні артилерія чи танки, щоб утримувати позиції, міномети на крайняк. У всіх напохваті щоб РПГ було, щоб кожен розумів свій маневр і завдання. Чорт із ними – з пайком, з обігрівом, із обіцяними грошима – до всього цього можна просто не дожити. А щоб не пропасти не за собачий хрін, потрібна організація, постачання і нормальне командування. Але цього не було. Нічого! А сам ти ці питання ніяк вирішити не можеш, можеш просто здохнути. Не героїчно померти за Батьківщину, а здохнути, кинутий командуванням, відданий урядом, обдурений політиками, Скабеєвою і Соловйовим, усією твоєю жорстокою і байдужою країною… Що тебе, можливо, ВЖЕ дехто списав – як не на часі завезену сировину на заштатному казенному заводі, коли його і вжити не можна, і назад не повернеш, і зберігати як належить ніде.
Ох і тужливо тоді стало! Такою комашкою безсилою себе відчув, і так думки стали метатися: як же так, чому все так складається, чому я під прес потрапив, адже правильно начебто все робив? Де ж я маху дав уперше, після якого кроку все навперекосяк пішло, коли ж я став у цьому болоті тонути? Чи склеїв дурня? А головне, навіщо це все? Кому це все потрібне? З тих, кого довелося побачити дорогою на фронт і на місці – нікому ця війна не потрібна… Вся ця балаканина про укронацистів і перемогу над США та НАТО, для всіх, хоч кадрових, хоч чмобіків, хоч росіян, хоч ЛДНР – це порожні слова. Цих із Донбасу ще можна зрозуміти, вони в гівно влізли по вуха, їм вороття немає, а решта – лають командування, хитрують, намагаються вижити, вигадують способи потрапити в тил і мріють про кінець війни.
А тому що?
Як правильно вчинити? Напевно, з самого початку, хоч кров із носа, у будь-який спосіб відхиляти від мобілізації, втекти від війни, не брати в руки зброю, не бруднитися і не гинути в поспіхом виритій землянці під зимовим дощем на чужій, не потрібній тобі землі.
І зовсім непогано було б запитати з тих, хто затіяв цю війну, де не те що чужих, своїх вважають просто видатковим, майже непридатним матеріалом. Суворо запитати, заради чого гинули люди і з того, і з цього боку? А не захочуть відповідати, тоді й за автомат можна братися – тепер уже своїх власних інтересів дотриматись. Якщо свого, належного, вдома добиватися, то, може, і не доведеться воювати ні з ким. НАТО мене в нашій Республіці не чіпало і не обстрілювало в степу з «трьох сімок». Може, запитати нашого раїса, чому я тоді воювати повинен?
І насамперед треба відмовитися від тези «Ми люди маленькі, від нас нічого не залежить!» Виявляється, що поки не опинилися на війні – ще залежить. По-справжньому маленькою людиною ви відчуєте себе в окопі, що дуже схожий на майбутню могилу, вириту в безіменній українській лісопосадці під артилерійським обстрілом.
Там точно рипатися вже пізно! Краще намагатися діяти до часу Ч. Збиратися разом, ставити начальству питання. Ментів не боятися, вони не стріляють із 155-міліметрових натівських гармат. А якщо захочуть, то їх на фронт і надсилайте, там такі бажання швидко минають. Прихопити з фронту пару гранат і попередити, щоб не нахабніли і поводилися адекватно. Нехай слухають і відповідають, ми у себе вдома та деякі права маємо! Дещо від нас таки залежить. Ще як це залежить!
Напишіть відгук