«Ідейні та безідейні — колективний портрет російського солдата» — огляд ЗМІ

«Страх безжальний. Він показує, чим є та чи інша людина: не те, чого вона хоче, а те, якою вона є насправді».

Фрідріх Ніцше

Щоб до кінця зрозуміти таємні механізми російської душі, недостатньо буде і К’єркегора з Ніцше, куди вже нам тут… Але бажання розібратися з відправними точками спонукань і бажань російської людини, особливо солдата на передку, має багато читачів.

Умовно російських воюючих людей можна розділити відповідно до універсальної формули: перша група — невелика частина ідейних, які готові воювати і вмирати за російську велич; друга група — невелика частина ідейних, готових протестувати… ну, якщо й не протестувати, то відмовитися від війни, через розуміння, що ця війна потрібна лише одній людині, яка бажає зберегти особисту владу; і третя — найбільша група — мовчазна більшість, яка з різних причин не бажає чи не наважується активно зайняти одну зі сторін.

Перша група вірить, що якщо Росія зможе окопатися та триматися, то підтримка України Заходом зрештою розвалиться.

Якщо Україна зможе прорвати укріплення Росії під час свого давно запланованого контрнаступу, виснажені, недосвідчені російські війська можуть зазнати «значного краху». Але хоч би що трапилося, Росія навряд чи залишиться без людських ресурсів. Міністр оборони РФ Сергій Шойгу заявив щодо мобілізації цивільного населення в країні: «У мене є 25 мільйонів резервів». І він не жартує. Він цілком серйозно має такі наміри.

Тепер подивимося на активну частину «антивоєнної групи» населення РФ.

Наприкінці травня прикордонні з Україною російські області, насамперед Бєлгородська, стали ареною активних бойових дій. Туди здійснили рейди «повстанці» з опозиційних до Кремля військових формувань Російського добровольчого корпусу (РДК) та Легіону «Свобода Росії» (ЛСР).

Протягом повномасштабної війни бійці цих формувань виконували бойові завдання у координації з «Інтернаціональним легіоном», зокрема, біля Києва, Донецької області та Запоріжжя. Цей легіон було створено у структурі Головного управління розвідки міноборони.

Бійці цих парамілітарних підрозділів заявляють: «Ми не воюємо із цивільними, не вбиваємо беззбройних. Майте це на увазі. Ми прийшли до Брянської області не як ДРГ, а як визвольна армія на свою рідну землю. Зараз час пересічним громадянам Росії зрозуміти, що вони не раби. Піднімайте заколот, боріться! Закликаємо вас — візьміть зброю і боріться з путінським кремлівським кривавим режимом!»

Аби вигнати з Бєлгородщини бійців РДК та ЛСР, яких Кремль називає диверсантами, РФ довелося застосувати армію й оголосити контртерористичну операцію. Де саме зараз перебувають російські «добровольці», достеменно не відомо.

Володимир Путін 13 червня заявив, що на території Білгородської області «з боку України немає нікого». Російський добровольчий корпус побіжно визнав, що залишив територію РФ 8 червня. «Перетин державного кордону РФ для бійців РДК став свого роду спортом. І ми в ньому профі! — йдеться у заяві організації. — Взяли полонених, знищили офіцерів супротивника, захопили трофеї та закріпилися! Місія у Новій Таволжанці виконана!».

Безідейним на війні теж доводиться досить несолодко, і їхня млява і розмита реакція на військові події не стає гарантією успішного виживання в горнилі війни. Як-то кажуть: «У вогні броду немає!»

Коли війна стукає у двері простим росіянам, які живуть далеко від формальної лінії фронту, то одні можуть вимагати від федеральної влади видати їм зброю. Але інші — і про це, до речі, вже говорили представники української влади у минулому — можуть замислитись: а може, не варто було Кремлю розпочинати війну проти України? А якщо вже так, то, може, варто її якнайшвидше закінчити?

Настрої у російській армії віддзеркалюють загальну картину у суспільстві: як і невеликий відсоток військовослужбовців повністю підтримує війну, невеликий відсоток різко її засуджує. Однак більшість просто незадоволені своїм становищем, коли вони повинні воювати, отримуючи свою колишню зарплату контрактника (офіцери-льотчики з усіма надбавками отримують за місяць 80-90 тисяч рублів (близько тисячі доларів), тоді як новобранцям держава обіцяє тепер по 204 тисячі рублів на місяць).

Є однодумці в антивоєнного сегменту російського суспільства та в армії. «Я подумав, що саме я не відмовляюся служити і не відмовляюся виконувати свій військовий обов’язок, — каже російський льотчик-лейтенант, який утік до Литви і попросив там політичного притулку, — якби я розумів, що моїй країні загрожує небезпека. Але бути співучасником злочину я відмовляюсь. Якби мене змусили воювати і посадили на бойовий гелікоптер, мені довелося б у зв’язку зі своєю роботою вбивати. Я відібрав би кілька десятків життів, швидше за все, і я цього не хотів би, тому що українці мені не вороги».

«Я чув про організацію “Орден республіки”. Мені розповідали, що це налаштовані антипутінські офіцери у відставці, і до них можна було би звернутися за допомогою. Я їм написав у телеграми, вони вислухали мою історію та сказали, що допоможуть… Обіцяли всім забезпечити. Люди, які допомагали, вони збудували маршрут за мене, щоб я не натрапив на заставу, секрети прикордонників».

Льотчик-утікач розповідає, що серед військових багато хто не розуміє, що відбувається і навіщо потрібна ця війна: «Вони були б не проти укладання миру, щоб усе це закінчилося швидше». Але на якийсь усвідомлений саботаж із боку колишніх колег лейтенант теж не чекає.

Він розповідає, що в умовах війни вони швидше вигадують нові схеми, щоб заробити й обдурити начальство: «Всі виплатами незадоволені, всі намагаються зробити так, що вони беруть участь у військових діях, навіть якщо вони не беруть участі. Припустимо, вони перебувають у Росії, але намагаються зробити так, що за документами вони десь у Мелітополі чи ще десь».

Щоденним зведенням генерала Конашенкова, в яких він знищує всю українську техніку, ніхто не вірить. Військові знають, що відбувається насправді. Це звичайні цивільні уявлення не мають, що там. Але безпосередні учасники, звісно, у це не вірять, бо це неправда. Обговорювали між собою військові та всі наступні «перегрупування» російської армії в Харківській області та відхід від Херсона: «У нас була така суперечка: залишать Херсон чи ні. Бо всі казали: Росія тут назавжди. Але все йшло до того, що Херсон залишать. Більшість нейтрально до цього поставилися. Хтось про це жартує. Хтось навіть радіє, що просто кинули місто. Тому що кому потрібен цей клаптик землі “ДНР-ЛНР”? Військовим він точно не потрібен».

Цікаво зрозуміти, як змінюється обличчя російської армії з початку повномасштабного вторгнення в Україну: її сили стають усе старшими і менш навченими в міру того, як зростає кількість смертей.

Коли почалася війна, типовому російському бійцю було близько 21 року, і він був професійним військовим нижчого рангу. Останніми місяцями типовий російський солдат, який загинув в Україні, — це 34-річний засуджений, завербований із в’язниці. Ув’язнені, що воюють у загонах «Вагнера», немає військових звань. Коли ПВК «Вагнер» почав вербувати солдатів із місць позбавлення волі, рекруту обіцяли 100 000 рублів (1250 доларів США) на місяць і можливість звільнення після шести місяців служби.

За фактом завербованих добровільно-примусово «зеків» використовують майже як «одноразові війська». В’язні, що фігурують у списку загиблих, дуже різні — від дрібних злодіїв до лідерів банд. Один чоловік загинув на фронті після того, як його ув’язнили за вбивство 92-річного ветерана Другої світової війни.

Їм разом із мобілізованими цивільними, деяким із яких вручають повістки просто на вулиці чи в торгових центрах, наказують вести постійні перестрілки з українськими силами, виснажувати їх і відкривати їхні позиції для вогню артилерії. Їх відправляють уперед, розраховуючи, що їх уб’ють — російська армія випалює ці війська з великою швидкістю.

Росія навмисно захищає професіоналів, що залишилися, і використовує їх для утримання позицій і проведення снайперських атак, і лише дуже рідко — для нападу, коли є сприятливі умови.

Досвідчених військових дедалі менше. Так, наприклад, загинули щонайменше 159 пілотів винищувачів. Їх неможливо замінити у найближчій перспективі: для їхньої підготовки потрібно не менше семи років і мільйони доларів.

Ці втрати змусили йти воювати ветеранів у відставці, таких як генерал-майор Канамат Боташев. Його військова кар’єра завершилася у 2012 році, коли він без дозволу взяв винищувач Су-27 і розбив його. У травні минулого року у віці 63 років він пілотував штурмовик Су-25, збитий над Луганськом на сході України.

Володимир Путін вважає, що український наступ «не має шансів». Про це він заявив під час економічного форуму, що відбувся 14-17 червня в Санкт-Петербурзі. Він укотре наголосив, що мети «спеціальної військової операції з демілітаризації та денацифікації» України буде досягнуто.

Російські солдати, з якими поспілкувалися журналісти WSJ, здалися в полон після жорстоких боїв, коли українські сили атакували першу лінію оборони росіян поблизу селища Велика Новосілка на заході Донецької області. Вони розповіли про великі втрати в армії РФ і низький бойовий дух і кажуть, що сподівалися, що контрнаступ ЗСУ не відбудеться. «Ми були налякані. Ніхто не хоче вмирати. Ми сподівалися, що контрнаступу не буде», — так описав американському виданню свої відчуття один із полонених, військовослужбовець-контрактник із російського Алтаю. До війни він був будівельником, але пішов воювати, за його словами, тому, що це зробили друзі та знайомі.