Де взяти легітимність?

Головне джерело влади у всіх демократичних країнах – народ країни. Звідси мають черпати легітимність борці за демократичне оновлення. Діяти за принципом: У ВІДПОВІДНОСТІ З КОНСТИТУЦІЄЮ КРАЇНИ ЛЕГІТИМНИМИ МЕТОДАМИ ДОБИВАТИСЯ ВИКОНАННЯ СВОЇХ ВИМОГ.

У Преамбулі Конституції Республіки Татарстан у редакції від 22 червня 2012 року йдеться:

«Ця Конституція, висловлюючи волю багатонаціонального народу Республіки Татарстан та татарського народу,

реалізує пріоритет права і свободи людини і громадянина,

виходить із загальновизнаного права народів на самовизначення, принципів їх рівноправності, добровільності та свободи волевиявлення … ».

А стаття 3 Конституції Республіки Татарстан каже:

«1. Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Республіці Татарстан є її багатонаціональний народ.

2. Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування.

3. Найвищим безпосереднім виявом влади народу є референдум і вільні вибори.

4. Конституція Республіки Татарстан та поправки до неї приймаються Державною Радою Республіки Татарстан або шляхом референдуму».

Мені можливий розвиток подій бачиться так. При революційній ситуації, що склалася всередині Росії (політична й економічна криза в країні, масові виступи населення за набуття справжнього суверенітету в національних республіках РФ) мовчазна більшість залишається вдома перед телевізором, у цей час внутрішня опозиція Республіки Татарстан розгортає легітимну політичну роботу, а саме:

1) організовує та проводить мітинги, демонстрації, вуличні ходи, на яких ставить питання про зміну збанкрутілого в політичному відношенні компрадорського істеблішменту (уряду, парламенту, судів, інших найманців колоніальної метрополії);

2) домагається проведення референдуму з метою внесення змін до статті 1 КРТ щодо Статусу Республіки Татарстан (скасування формулювання «Статус РТ не може бути змінено без взаємної згоди Республіки Татарстан і Російської Федерації»);

3) законним шляхом потребує проведення дострокових парламентських виборів, участі в них членів опозиційних партій;

4) проводить агітаційну роботу з доведення до відома населення програми опозиційної партії, яка бере участь у виборах (цілей і завдань у сфері зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, соціального захисту населення, культури тощо). Роз’яснює конкретні кроки партії у разі перемоги на виборах щодо створення нового уряду та досягнення запланованих цілей;

5) організує проведення передвиборчої кампанії (висування та реєстрація кандидатів у депутати від національно-демократичної партії, ведення політичної агітації) й участь опозиційної партії у позачергових парламентських виборах.

Описаний варіант приходу опозиції у владу – безкровний, тож найбільш бажаний. Як було сказано вище, для його реалізації необхідний збіг кількох складових: всеосяжна (політична, економічна, управлінська) криза, небажання активної частини населення жити по-старому, відсутність у влади республіки нового «політичного меню» для країни та їхня імпотентність у проведенні реформ, зростання кількості національно-визвольних виступів у всій РФ. Це не так багато і нездійсненно, як здається. Революції можуть непомітно тліти, а потім раптово вириватися полум’ям у багатьох напрямах. Іноді на всіх одразу.

У 2010 р. у Тунісі розпочалася «Арабська весна» – ланцюжок революцій в арабських країнах. До певного моменту ніхто не бачив на політичному обрії ознак революційної ситуації. Криза начебто була відсутня і, як-то кажуть, «ніщо не віщувало»… До речі, до цього Туніс був туристичною меккою, однією з найбільш заможних і благополучних країн Африки.

Араб-тунісець, випускник університету, який так і не зумів знайти собі жодної іншої роботи, крім торгівлі зеленню з візка, поставив його в забороненому місці. Був помічений поліцією. Зелень розтоптали, візок відібрали, та ще й жінка-поліцейський привселюдно надавала бідоласі ляпасів і потиличників. Коротше кажучи, людину позбавили всього, що в неї було: її роботи, її майна та її гідності. У розпачі нещасний араб здійснив акт самоспалення. Після цього виявилося, що ситуація в країні щонайменше революційна! І криза у верхах, і невміння керувати по-новому, і небажання низів жити по-старому тощо. Усе, як у книгах дєдушки Лєніна. Почалося з Тунісу, а прокотилося всіма арабськими країнами. І хто б міг подумати, адже було так комфортно!.. Але, вочевидь, не всім…